Приклад 1:
Зрештою, не виключене, що трохи перегодя це їй і вияснилося б, бож у неї траплялися хвилини, коли їй здавалося, ніби от-от у грудях порвуться молочні оболонки, які ще стримують в ній те, що однак має розвиднитися, якби вона не поквапилася вибігти в життя наче не в ті двері від несподіванки, що її, Ірину, доти безстатеву, цибату істоту, в тринадцять років поцілував в уста товариш-одно- літок Андрій, який одним єдиним поцілунком унедійснив ту частину її єства, на котру вона, Ірина, тієї миті й сама махнула рукою, заполонена новим відчуттям, що обпалило їй середину, змусивши її летіти до дзеркала й видивлятися, чи не видно на її обличчі Андрієвого поцілунка, що його напевне бачив увесь світ і, насамперед, її, Іринині, батьки, котрі, звісно, й не здогадувалися, що саме той Андріїв поцілунок переінакшив її, Іринине, життя, змусивши його плисти іншим річищем, і цього не міняла й та обставина, що самого Андрія вона, Ірина, невдовзі просто забула, — від Андрія лишився тільки той перший поцілунок, що струсонув нею, Іриною, ані трохи не менше, хоча й зовсім по-інакшому, ніж те аж давучке відчуття щастя тієї днини, коли отець Терентій їй, Ірині, й братам розповідав про комах та про людське серце, дарма що ні цих розповідей, ні цієї днини отець Терентій ніяк не пригадував, цим, звісно, не абияк сердивши її, Ірину, попри те, що на отця Терентія вона однак довго не годна була сердитися вже бодай тому, що отець Терентій виправдував свою забудькуватість тією, за його скрушним висловом, підступною обставиною, що, мовляв, у його, Терентієвому, обвугленому життям мозку Ірина застигла в одній єдиній подобі, вимаґлювавши інші, а саме: коли він, Терентій, згадує малу Ірину, то незмінно бачить її перед собою в низенькій дощаній загороді з піском з опецькуватим живим левеням на руках, тобто так, як це він її угледів 20 років тому за два кроки від лавки, на котрій він заснув, повертаючися від Журавського, оскільки його, Терентія, ноги, в які нагло мусів ускочити нечистий, підступно спорохнявіли, відмовляючися далі нести його обважнілий тулуб, хоча додому, навіть враховуючи ряд навколишніх кущів і шосе, лишалися лічені метри, яких він раптом не втнув подолати, атому й повалився, як клунок з глевкими перепічками, на першу-ліпшу лавку, на якій, прочумавшися вранці, він і вгледів перед собою п’ятирічну худеньку Ірину з опецькуватим, вкритим жовтавим пухом, замість шерсти, левеням на руках. Звісно, попервах йому здалося, ніби він ще не зовсім прокинувся й далі напівснить на біблійну тему з тією лише різницею, що не пророк Даниїл, а мала Ірина тримає на руках звіра, що, не виключене, з дорослого левища зібгався в мале левеня під впливом тих кількох, може, й справді зайвих чарчин оковитої, які вночі по дорозі від Журавського додому загальмували його, Терентієве, доти безперешкодне пересування, раптом підступно виповнивши тіло несусвітенним тягарем, що й повалив його на першу-ліпшу лавку, і це попри те, що коли він, Терентій, прощався з Журавським, він почував себе в добрій формі, інакше хіба він ризикнув би добиратися додому пішки, навіть якби він тричі дотримувався засади щодо конечности в людському житті бодай мінімального порядку, замість пристати на досить наполегливі запросини переночувати в Журавського, який однак запишався сам на господарстві, напередодні відпровадивши жінку з дочкою до Союзівки, — обставина, яка, зрештою, й спонукала його, Журавського, аби по-дурному не нудитися в спорожнілій хаті, одразу ж запросити до себе отця Терентія, не так, звісно, на оселедці, що їх особливо вміла маринувати Марта, дружина Журавського, і на чарку, як на товариську гутірку, котра, самозрозуміла річ, затяглася далеко за північ, коли вже не працювало метро, про що він, Терентій, зовсім забув, а як пригадав уже майже перед зупинкою підземки, то вирішив, що навіть корисно прогулятися парком до хати, ні на хвильку не припускаючи, що Провидіння штурхне його, отак собі — ні сіло, ні впало, за кілька кроків від домівки, заночувати на лавці перед коробом із піском для д. ей, де він, Терентій, протерши очі, побачить Ірину з левеням на руках, а трохи поодаль двох щедро вбраспетованих, дрібнозакучерявпених молодиків, власників левеняти, бо один з красенів, смаглявіший, із розстебненою на грудях сорочкою, тримав у руці нашийник, сріблястий ланцюжок, із поводком, переминаючися з ноги на ногу й на віддалі чекаючи, поки Ірина випустить із обіймів їхній живий скарб, що ненароком заблукав до коробу з піском, а тоді й на руки до Ірини, аж йому, Терентієві, на мить здалося, ніби він справді бачить, як левеня підтюпцем наближається до Ірини, дарма що він не міг цього бачити, оскільки воно вже звисало з Ірининих рук, й Ірина не прозраджувапа жодного наміру його відпустити, хоча кілька разів марно кликане левеня своїм тягарем хилило її до землі, змушуючи Ірину дедалі важчу ношу ще міцніше притискати до грудей, ніби зі страху, що цю живу ляльку зараз від неї вирвуть, якщо не власники левеняти, то засумлінна пильнувальниця порядку, а зокрема, її, Ірининої, поведінки, тітка Муха, яка напевне була десь поблизу, дарма що її він, Терентій, не бачив, оскільки без тітки Мухи малу Ірину не випустили б саму до парку новітнього Вавилону, і тітка Муха, котру, крім нього, Терентія, ніхто не звав Марією, бо, здається, вона й сама забула, що колись, ще до розлуки з Орестом Шевчуком, так називалася, заки перейшла жити до сестри й присвятилася вихованню її дітей, — тітка Муха напевне десь поблизу існувала, попри той факт, що вона для нього, Терентія, лишалася невидимою, імовірно, з тієї простої причини, що його зір, дещо звужений від ще притлумленої від ночівлі на лавці свідомости, дощенту виповнила собою мала Ірина, яка, жебонячи, притискалася світлою головою до грубенького, вкритого м’якою жовтавою повстю, замість шерсти, черевця з довгими заширокими лапами й кумедно вухатою плямистою мордою з язиком, що, розтинаючи щелепи, ніби випадав з левеняти, яке спочатку лизнуло Ірину в ніс, у щоку й, від цього зусилля втративши рівновагу, попливло з Ірининих обіймів униз, а тоді, ставши на м’які завеликі для куцого тулуба лапи, хутенько потрюхикало до молодиків, котрі схопили в чотири руки опецькуватого заблуду й, по черзі беручи його під пахви, мало не бігцем подалися геть, ніби боячися, що мала Ірина, яка все ще, заклякши, стояла в коробі з піском, вирве від них левеня, що властиво, так само, як Ірина й обидва вбраслетовані й напахчені молодики, від котрих ще деякий час тяглася парфумова цівка в повітрі, були йому, Терентієві, знаком, якого він очікував усе своє непутяще життя, і, коли нарешті той знак з’явився, він, Терентій, сплохував і не втнув його відчитати, хоча ясніше ледве чи Провидіння до нього колись промовляло, а він, Терентій, однак того не розчовпав, і то не виключене, як це він щойно значно перегодя збагнув, не розчовпав лише з тієї причини, що його, грішника й себелюба, тоді надто пойняло ятруще відчуття жалю й огірчення, як йому бракує родини й власних дітей, так наче весь світ не був йому за власну плоть і кров, і це попри те, що терплячий Господь зайвий раз йому, Терентієві, нетямущому віслюкові, мало не на долоні показував, що всі чужі діти — це і є його власні, як це він, Терентій, сам пояснював замолоду друзям, які не могли збагнути, чому він з юриспруденції перейшов на теологію, хоча все було так ясно аж до тієї миті, коли він, Терентій, невдовзі після висвячення уперше сахнувся власного вибору, порахувавши в раптовому засліпленні, що ту ятрущу вирву, котра негадано об’явилася в його душі внаслідок сумнівів щодо власного призначення, здатні заповнити лише власні діти, без яких і Божий рай — не рай, бо, зрештою, чого варте і найблаженніше місце, коли там нема дитячого сміху, дитячого голосу, а головне — тієї невситимої допитливости, від котрої йому, Терентієві, щоразу по- новому відтулялися очі на світ і в першу чергу на себе самого, оскільки в такі хвилини його завжди опадало відчуття, ніби він, Терентій, завдяки незбагненній ласці Божій, що в найбуденнішому, в найнепомітнішому, серед убогих духом прохиляє віко найвелич- ніших істин і одкровень, торкався самого мозочку буття, до якого діти ще мають доступ, заки їх обсядуть демони дорослих так, як це вони обсіли бідолашну Миросю Козелецьку ще перед тим, як до неї прикинувся пістряк, що невдовзі й поклав її в домовину, оскільки увесь той пістряк (хоч би й що там інше базікали великі розумахи) саме й прикинувся завдяки тим демонам, які врешті-решт так обступили жінку, що їй остобісіло життя, з якого вона, попри, здавалося, її нездоланну енерґію й навіть певну грубошкірість, що виявилася на Миросине лихо не досить грубою, не подужала виборсатися, втомившися воювати з дедалі дошкульнішими вітряками буденщини, з усіма тими марудними дрібницями, з чого й складається людське існування, і саме тієї миті, як вона усвідомила, — адже про це Мирося досить прозоро натякала йому, Терентієві, під час спільної вечері в китайському ресторані, куди і Мирося зі свом Михасем, і Аристид Бедзик з Мартою й Кузьмою Журавськи- ми, що напередодні були свідками Миросиного цивільного, а тепер і церковного шлюбу, і він, Терентій, пішли як Миросині гості, аби скромно відзначити майже на тридцять років запізніле для Миросі вінчання, — саме, як вона, Мирося, усвідомила, що їй нема для чого жити на світі (і це після того, як половину життя вона офірувала своєму Михасеві, від першої спільної днини бувши йому і дружиною, і пахолком на побігеньках, і служницею, і то з роками дедалі більше служницею, ніж дружиною, що остаточно й дало їй пухи, збудивши в ній спочатку здогад, а тоді й щоразу настирлівіше переконання, що, властиво, вона, Мирося, нидіє пустоцвітом на цьому світі, де вона нічого путнього не зробила, бо її посвята Михасеві тільки дощенту випорожнила її саму, не принісши йому особливої користи, хоча вона, Мирося, довгий час і пручалася поглянути відкритими очима на дійсність, яка щоразу владніше стукала в її серце, нагадуючи: віддавати себе іншій людині, не отримуючи взамін нічого, навіть слова признання, — адже навіть до першого-ліпшого собаки чи кота на вулиці,якою вона, Мирося, прогулювалася увечорі зі своїм Михасем, доки могла ходити, її Михась виявляв більше теплоти й вирозуміння, ніж до неї, — з такою ніжністю, як це він голубив тварин, її, Миросі, він ніколи не приголублував, хоча заради Михася вона, Мирося, згромадила собі на плечі псяче життя, відмовившися заради Михасевого спокою навіть від власних дітей, яких вона завжди хотіла , а Михась ні, оскільки в нього було вже четверо законних дітей від першої жінки, і Миросині байстрюченята його лише прикро обтяжували б, кидаючи тінь на його особистість, що існувала задля далеко вищих, ніж Мирося, цілей, — віддавати себе іншій людині, не отримуючи й крихти взаміну, раніше чи пізніше витворює в грудях смертельну порожнечу, від якої чоловік, якщо він не святий, просто гине, бо, може, воно й не вільно надто багато зі свого життя віддавати іншим?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
Та летіти до них і летіти: через надвечір’я і вечір, а потім через присмерк і смерк, півночі, а то й через повну ніч, бо ястуб, коли була охота і настрій, припольовував ще й уночі, а коли, вже під самим Очаковом, то любив і постояти понад Дніпром під зорею в небі до ранку. Та за цим разом він ще трішки пристояв над Запоріжжям, подивився, як січовими вуличками запорожці розводили по куренях на вечерю і на ніч татарських невільників, а козаки-конопаси переганяли уплав через Базавлук подарованих Наливайком коней.
— Куліш Микола, “Мина Мазайло”
Приклад 3:
чимраз тоскніше кричала крижачка, але дуже поволі в її наївну неграмотну голівку заходили рвучкі потяги й потуги, помалу-малу оформлюючись у думку: летіти! XI Та й то думка ця аж ніяк не була подібна бодай до тих процесів, що відбуваються в голові історика зоологічної літератури.
— Невідомий автор, “146 Yogansen Mayk Podorozh Uchenogo Doktora Leonardo I Yogo Maybutnoyi Kokhanky Prekrasnoyi Alchesty U Slobozhansku Shveytsariyu”
