козелець

Приклад 1:
Імовірно, від заклопотаности Федорів мозок помилково виділив такий надмір розумової енергії на ці утлі міркування, аж нею просякло помешкання, і, хоч він і словом не зрадив цих думок, вони жужмом потрапили й гостеві до голови, бо коли Безручків промоклий голос, доповнений то бусловим буханням, то гусячим ґелґотанням (оскільки Безручко заявив, що без гуски він не сяде в ванну, з чого Федір, якому в перебігу жовтої пропасниці в Бразілії довелося дещицю зіткнутися з потойбіччям, що й залишилося в його звичці помічати те, повз що інші байдуже проходили, виснував: не інакше, як Безручко запроектував свій винахід в гусці, переховуючи в ній в ущільненому вигляді, задля більшої портативности, з десяток громіздких створінь на зразок їжатця, безпосередньо пов’язаних з винаходом, серед яких особливою активністю вирізнявся лелека, що тепер бив крилами по воді, приглушуючи потовщеними сплесками Безручків голос), — дійшов до Федорового (від унутрішньої напруги фасетного) слуху, то Федір зі здивуванням встановив, що він, не знати коли, встиг полагодити, що вони всім гамузом після купелі вирушать до Марійки в каварню, до котрої завжди стриманий Безручко (хоча він і колись не густо вчащав до каварень) виявив нагло таке настирливе зацікавлення, ніби не Федір, а він мав там важливе, заздалегідь укладене побачення, на яке йому з якихось далекосяжних причин не випадало прийти без свідків, і це враження у Федора ще зміцнилося особливо після того, як йому спало на думку, чи не перевіряв Безручко на людях свій винахід, дещо переінакшуючи перебіг подій, як він уже сидів разом з Марійкою й Оришкою Козелець, влаштувавши поруч на терасі, погородженій на затишні закутки цементними ночовками з журавцем, Безручка, переодягненого на кількаразові настирливі прохання у Федорів приношений, але чистий виряд, разом з гускою й виваркою-барабаном, і до них приставив білого, з мереживного заліза, стільця кудлатий атлет, у якому Федір щойно в загальній колотнечі, коли він сам кахльованим столиком прокладав дорогу Марійці й Оришці серед роз’юшених пик, що налітали з усіх боків, розгледів Тараса Нагірного, котрий ще не зовсім (Федір давно переконався, що здоровані важче витримують злигодні, ніж глистюки) очуняв від голодівки перед ратушею на Марієнплятці на знак солідарности з Валентином Морозом, за якого в усіх українських церквах ішли молебні, після чого люди з свічками вирушили в похід по всьому місті, що, догоджаючи єдинонеділимній держиморді, не квапилося бодай одним реченням згадати у щоденних новинах (преса, звісно, вільна, тільки пощо заради якихось там задрипанців з неіснуючої нації зайво роз’юшувати медалогрудого від плечей до колін сусіду?) про українські демонстрації на знак протесту, що в особі Мороза червоні царі видушують весь український народ (б’ють, та ще й плакати не дають), який попри тристалітнє перебування під братньою різалкою-чоботиськом не хоче перетворитися на росіян, — Федорові з чіткістю, що випалювала мозок, запам’яталося, що Безручко говорив про людське призначення тієї миті, як Юнона, на пронизливий, аж фіялковий звук сопілки, цибато виметнувшися з- під Безручкового стільця, по-лелечому (Федір виразно побачив, як у неї за кілька кроків видовжилися ноги й дзьоб, та й, зрештою, де ж би гуска ласувала гадюками?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— Федір саме тоді зауважив (усередині все зупинилося, а тоді крізь легені почали падати кусні вогню, але він зусиллям волі якось зупинив цей обвал), що в Ілька фосфоризують очі точнісінько так, як вони фосфоризували в Тараса Нагірного, коли він і Федір, ледве впакувавши до єдиного вільного таксі Марійку, Оришку Козелець й Безручка з виваркою-барабаном та гускою (яка на прощання крізь вітрове скло вистромила з авта абрикосову шию в напрямку Федора й грудним голосом проказала «Gallia est omnis divisa in partes très…»), самі вскочили до підземного Гаражу за рогом, звідки, не чекаючи, заки поліція, яка щойно почала прибувати на місце колотнечі, ще здалеку розпікши сиренами повітря, закінчить облаву, вичистивши найроз’юшеніших з тераси «Під зеленим розмарином», — підвальними сполучними коридорчиками й тунелями, крізь які Тарас знаходив лише для нього вирізнювані з пітьми проходи, вийшли під двері української католицької церкви. Правда, тоді Федір, який дав себе тягти вперед Тарасові, часами мав враження, ніби вони мандрують не лише підземними гаражами (зрештою, не тягнися ж під усім містом суцільні гаражі?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”