конечність

Приклад 1:
), Гончаренко нібито має вроджений хист, уділений йому самим Провидінням, і саме з цієї причини йому, Валентинові, треба не розтинати людської очеревини, як це собі Валентин уроїв з фальшиво зрозумілої любови до ближнього, причавленого мурами черствосердя, а водити кораблі в далеке плавання, — переконання, завдяки якому Віктор Платонович мало не провалив акції Гончаренкового порятунку, затявшися на півдорозі, мовляв, Устим мусить вести Валентина якнайхутчіше не в напрямку Давидової охорони, торочачи про конечність отримати для Гончаренка насамперед право політичного притулку, а просто на корабель і нехай хлопець працює покищо матросом чи там чимось іншим без жодних паперів, пощо йому папери, котрим наслідком душевного зубожіння, надають зайвого, а тим самим і небезпечно шкідливого значення, що тільки псує кров і настрій? — причина, чому він, Віктор Платонович, досі успішно й обходився без паперів, а це лише зайвий раз унаочнює, що й Гончаренкові ніщо не заважає жити на волі, не пхаючи шиї в хомутище інфернальної бюрократії, — пропозиція, на яку, попри її привабливість, Устим, звісно, аж ніяк не міг пристати, пояснюючи своїй нетерплячій няньці-кентаврові, що для Гончаренка, якому для такого безхмарного щастя бракує додаткових ніг і кінського тулуба, зараз найдоцільніше законно оформитися, оскільки західній світ, хоч і загрожений марксистсько-чингісханівськими задами, все ж покищо західній світ, і тут випадає дотримуватися законів, інакше його, Гончаренка, радянці примусово знімуть з норвезького корабля й згноять у своєму першому-ліпшому концентрату, з чим Віктор Платонович після деяких вагань хоча й погодився, проте настільки посмутнів, що Устим, якому стислося серце від того, як зів’яв Віктор Платонович, порахував за свій нагальний обов’язок запропонувати няньці- кентаврові відбути з ним, Устимом, морську подорож, махнувши рукою на всі ті ускладнення, що їх таке рішення могло викликати та й, зрештою, і викликало, попри те, що Устим, силкуючися якомога більше знешкодити контрабандну присутність Віктора Платоновича на кораблі, — матросів, котрі бачили кентавра, одразу ж карав додатковими наймаруднішими роботами, мовляв, вони, поганці, пустили в непам’ять, що тут не порт, а море, й нишком нацмулюються потайки прихопленої з собою оковитої, наслідком чого їм і верзеться на кожному кроці кентавр то на палубі, то навіть за столом при шахах у капітановій рубці, хоча, зрозуміла річ.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”