Приклад 1:
— хоча Федуляків коник якось до нього зовсім не пасує, — так от саме про цього коника він, Кашуба, й мусить попередити Цизя, аби Микита випадково недоречною заввагою не пошкодив сам собі. Справа в тому, що Федуляк, загалом надиво чітка й твереза людина, любить інколи пуститись берега, — а втім, не виключене, що це просто його продухвина, завдяки якій він досі й тримається на поверхні, — пуститись берега й побалакати про свій винахід, елеватори майбутнього, котрі нібито покликані започаткувати нову добу в споруджуванні зерносховищ світу, мовляв, майбутяни за допомогою різних, за визначенням винахідника, «Федулякових розрядів» електрики з звичайнісінького повітря ліпше, ніж із цегли, вибудовуватимуть ціпі міста чи щось подібне, — оскільки це матерія, далека від його, Павлових, зацікавлень, то він не Гарантує за цілковиту точність переповіджуваного, може, в тих проектах і міститься щось більше, ніж то здається на перший погляд, однак зараз ідеться не про здійсненність повітряних засіків, в про те, що коли Федуляк заведе мову про свої елеватори майбутнього, нехай Цизьо його спокійно вислухає, тому що Федуляк, здавалося б, винятково неулузненний, практичний і розсудливий, на пункті елеваторів майбутнього — дуже тонкошкірий і перестає розуміти гумор, наче це зовсім не той Федуляк, який…) Цизьові усе й залагодить, щоб (тільки нехай Цизьо про це, не доведи Господи, зайво не плескає язиком, він, Павло, не має жодного наміру обмовляти Федуляка, а ще менше заглиблюватися в те, де правда, а де вигадки, про це вже нехай звітує інженер сам перед власним сумлінням), щоб нібито остаточно не занехаювати колишньої практики, набутої в діпівських післявоєнних таборах, а згодом належно вдосконалюваної у Шляйсгаймі в Мюнхені, де винахідливі земляки (а серед них буцімто й Федуляк не пас задніх) постачали за дуже помірковану винагороду своїм і так зашарпаним долею і різними комісіями землякам рятівні посвідки й дипломи, хоча, звісно, виеміґрувавши за океан, інженер Федуляк завдав собі труду, заки інші чухали потилицю, здобутися й на дещо солідніший фах і якось приліпитися до нафтової справи, і вже нічим незаконним не займається (хібащо принагідно, і то радше задля спорту, аби не зледачіли душа й мозок, — мінімальне відхилення в його солідній практиці, яке не йде в рахубу); отож щодо законности, Цизьо може бути цілком спокійний: інженер Федуляк розвинув зовсім інше поле діяльности, ніж виготовлення миршавих папірців, але Цизьові, як землякові, він, самозрозуміла річ, допоможе, адже він, Павло, живий свідок, як Федуляк багатьох витягав з халепи, ухистившися при тому й себе не покривдити, бо хоча Федуляк у дечому, як на Павла, й дивакуватий (ніби й ділок і, як трапляється нагода, добрий хапко), проте в нього в грудях б’ється справді людяне серце (як це можливе, відоме лише Всевишньому, чому в одній і тій самій людині містяться комірчини, котрі ніби виключають одна одну), і тому Цизьо нехай зараз не журиться, побиваючися за тим, чого однак не повернути, а прямує за ним, Павлом, негайно до води, заки на берег ще ніхто не припхався, й трохи поплаває, змивши з обличчя карнавальні мальовила, а з чуприни витрусивши конфеті й півнячі пера, перш ніж розпочинати День, оскільки так рано однак нічого робити: Федуляк удосвіта не Урядує, а приходить значно пізніше, — як у цьому згодом Цизьо й переконався, перегодя вже не як прохач, а як Федуляків помічник, а згодом і компаньйон, аж до свого на два роки відкладеного від’їзду до Сполучених Штатів щодня навідуючися до інженера, котрий і дійсно не лише заопікувався Цизьом, встановивши під час першої ж зустрічі, що Цизьо доводиться йому, Фвдулякові, далеким кревним, мовляв, Цизьова прабаба й Федулякова — рідні сестри, з яких одна виїхала за океан, а це зайва спонука, щоб допомогти своєму, нехай і далекому, родичеві, з яким у четвертому поколінні доля звела його докупи, а й зовсім конкретно спричинився до Цизьових, згодом не абияких статків, намовивши Цизя спочатку йому, Федулякові, дещо залагоджувати, а тоді, переконавшися, що на Цизя можна покластися, як на самого себе, і вступити з ним, Федуляком, у спілку, за умови, що Цизьо провадитиме головне у Сполучених Штатах і трохи в Австралії деякі його, Федулякові, справи, частково пов’язані з посередництвом у продажу й купівлі нерухомих і рухомих посіпостей, а також ввозом і вивозом певних дефіцитних товарів, — операції, які на Цизьове чимале здивування й справді (і то щораз ліпше) пішли, попри те, що доти Цизьо нібито ні в чому не виявляв меркантильних здібностей, котрими його на рівнику не інакше, як таки обдарував болотяний старчик, скерувавши Цизя на стрімку стежку багатства, яке не скрутило Цизьові м’язів, може, пише тому, що Цизьо до самої смерти ставився до нього з осторогою з тієї простої причини, ЩО глибоко в Цизьовій душі не вгасало переконання: хоча він, Цизьо, нащадок бідарів з досі ще гнобленої червоними єдинонеділимни- ками батьківщини, тепер і власник якогось десятка хмаросягів, хоча йому ніби самі собою тепер і ростуть прибутки, не дарма ж мовиться, що гроші прикладаються до грошей, — усе це кожної миті ладне без сліду щезнути, як щезнув старчик у глибинах океану, і тому треба поспішати, заки всі ці статки розвіються з вітром, і закласти одну, другу українську школу, музей, катедру українознавства при більших американських університетах чи просто допомоговий фонд, що Цизьо ретельно й чинив, і то зовсім не тому, як це твердили деякі заздрісні, розсварені невдахи, яким, попри Цизьову готовість скрізь допомогти, не вдавалося нероздільно перетягти Цизя на свій бік, оскільки Цизьо (може, й справді під впливом своєї соборницької Марини) допомагав і католикам, і православним, і сектярам, і східнякам, і західнякам, не прислухаючися до того, чи хто плескає, що такі добродійства списувалися за рахунок податків, мовляв, Цизьові просто вигідно (а хіба так не робив Джус та інші?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
Правда, ще за вiкном, вузьким, як вiдчиненi дверцята шафи, темним о цiй порi (“блайндерсiв” ти не опускаєш, бо навпроти все’дно глуха стiна), за протимоскiтною сiткою, либонь, застрягнувши в нiй, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвiнок, невидимий коник, — от так само настирливо сюрчить i та думка, може, то взагалi вона й сюрчить, — а чому б не тепер?… Не вже?… Чого чекати?… Логiчно зваживши — нiчого. Геть‑таки зовсiм.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”
Приклад 3:
“, та осiнь була осiнню ключiв, зроду‑звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки позичених ключiв нараз — здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимої, лиш плюскотом вгадної для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, твоїм звичаєм, шпетненько, сторцом — щоб стiкало, а моє завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по‑дурному щаслива, як бувало тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я втомилася, єдине, чого менi тодi хотiлось, — щоб ти був поруч i намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у нiч по харчi — ай, йолки‑палки, та хрiн з ними, з харчами, чоловiче, скiльки того життя, скiльки тої любовi, щоб акуратненько краяти її ножиком на снiданок i вечерю!). “Скiльки разiв ти любив?”
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”
