гуркотливий

Приклад 1:
«Всі вони такі,— подумав Іван Семенович, вражений спокійним презирством, що чулося йому в Куницинім голосі— І Куниця, і Звірятин, і цей довгоногий Сквирський, і инші… У кожного з них є щось своє, а головне — певність цього свого, певність своєї правди… Тим-то так легко й відмахуються вони від чужого…» І що далі від передмістя ніс його гуркотливий вагон трамвая, то все тепліше обгортав його жаль на самого себе, що не вміє він так, як инші, просто й спокійно підійти до всякого нового факту чи явища, якось по-своєму зрозуміти його й оцінити… От і тепер, цей останній тиждень борсається він безпорадно в тих нових почуттях і думках, що насунули на нього, і не може сказати — навіть самому собі — що приймає він, що відкидає… — Знаєш що, Ваніку, — таємничо звірив йому Куниця, коли замигтіли за намерзлими вікнами вагона огні великих центральних вулиць, — як маємо ми мерзнути, гуляючи на морозі, зайдім краще до пивнички… І затишок, і музика… А? — Ходім, — покірно подався до виходу Іван Семенович.
— Тютюнник Григорій, “Вир”