Приклад 1:
Ото-то й ба, що неконечне вмієш: політниця з тебе абияка, тащити сіна — голова боліла… Як так і жати маєш… Як-то?
— Українка Леся, “Лісова пісня”
Приклад 2:
Доктор зоставався сплячим у своєму кріслі, тим часом ми з Респондентом вийшли у коридор і, знайшовши там більш- менш безлюдний закут, почали люто цілуватися, ми стогнали й кусалися, наші язики блукали ротовими порожнинами одне в одного, Респондент припер мене до стіни, він був без окулярів і не бачив, як довкола нас кружляють всілякі пані й ПЕРВЕРЗІЯ 166 панове, поглядаючи в наш бік хто з осудом, хто із ласою заздрістю, якийсь тип, одягнутий найманим убивцею, відвер то розглядав нас із відстані десяти кроків, це розглядання впритул здалося мені щонайменше нахабним, і я заплющила очі, щоб не бачити ні цього доморослого Спарафучіле, ні огидної Лайзи Шейли з її фотоапаратом, ні пробігаючого туди й назад в оточенні зграї гостес Даппертутто; ми цілувались як могли — всіма собою, слово честі, це було зроблено куди ліпше від того орфеївського лизання на сцені, наші роти пахли м’ятою, це було грандіозно, ніби штучне дихання, від якого дзвенить у вухах і відвалюється голова, а ноги підкошуються, ми перестали цим займатися лише після третього дзвінка, ледве встигнувши добігти до своїх місць перед самим підняттям завіси. Доктор не спав, «я взагалі не прихильник опери», заявив Доктор, «але ця річ мені направду подоба ється», невдовзі він уже знову рівномірно і глибоко посопував, а проте майже ніхто не звернув на це уваги, адже по сцені стрибав балет «Сексапіллер», а дует Орфея і Ріни виявився насправді дуетом Оттавіо й Анни, сильне враження на гляда чів учинили підвішені понад сценою на ланцюгах скляні об’єми, в яких сиділо повно всілякого живого гаддя — кроко дили, ропухи, змії, саламандри, ігуани тощо; ці великі скляні посудини загрозливо гойдалися над головами співака і співачки, напевно, символізуючи ту небезпеку, яку готував для них дальший сюжет опери, одна з віолончелісток при цьому зомліла і її, разом з інструментом, спазматично затис- нутим між ногами, витягнули кудись за лаштунки; опритомніла вона тільки після чергового електричного розряду громів і блискавок з наступним шоком для більшої частини публіки, Респондент скинув зі свого коліна руку сплячого Доктора, «це вже занадто», буркнув Доктор крізь сон, вистава тривала, троє друзів-негідників уже забивали баки знайомим куртизан кам, насправді то були ніякі не Карамбольйо, Пантальоне і Ґапілейо, а також не Смеральдіна, Кляріче і Розалінда, а Альфонсо, Ґульєльмо і Феррандо вкупі з Дорабелльою, Фйорділіджі та Деспіною, і кожен, хто любить «Cosi fan tutte», міг легко це розпізнати; ліва частина партеру, викуплена Товариством приятелів театру «Ля Феніче», безперервно протестувала свистом і скандуванням, а віце-президент 167 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ Серджіо Камероні навіть розкрив над собою величезну парасолю з коловим написом «Геть з Опери шоу-бізнес!», парасоля бувала особливо помічною у випадках чергового атмосферного потрясіння; потім сталося щось жахливе — на сцену було випущено безліч (понад шістсот) напіводяг- нутих хлопців і дівчат, які в супроводі хору друїдів з беллінів- ської «Норми» почали творити велику любосласну гру кожного з кожним і всіх з усіма, вони спліталися і розпліталися, схрещувалися і скліщувалися, повзали й лазили, і лизали теж, це було якесь таке хтиве муравлисько, багаточленне тіло, просякнуте вологою й ніжністю, хористи ледь витримували, Товариство приятелів уперше затихло, тілесна жага таки перекинулася на глядацтво, зала набрякла стогонами, зой ками і закличними жіночими повискуваннями, глухо вовтузи лося щось у партері, з деяких балконів летіли частини дамського одягу, друїди набирали дедалі вищої магічної сили, я й сама ледве стримувалася, Докторове сопіння чимраз більше збуджувало мене, і все працювало на режисерську ідею: лазери, комп’ютери, світлові спалахи звідусіль, три чаклунські оркестри, дві тисячі живих виконавців на сцені та поза нею і ще три з половиною тисячі в глядацькій залі, — все, все, все працювало в єдиному пориві до спільного і вели кого оргазму, але саме в цю мить, у передмить одночасного і нестримного завершення епізоду, за нами рипнули двері, озирнувшись, я побачила силует когось, хто ступив на наш балкон, мені зда лося, що то бачений в антракті найманий убивця, але я не мала певності, бо, повторюю, бачила тільки силует на тлі дверного прорізу, а проте щось підштовхнуло, змусило мене крикнути «будь обережний!», і Стах (закреслено) Респондент ніби все відразу зрозумів: у спину йому летів ніж, і куля, пущена з пістолета, і капсуля з ціяністим калієм, і голка з кураре, і двоє ґевалів, зодягнутих у шати венеційських найманих убивць, підкралися ззаду, щоби його задушити голими руками або шовковим шнурком, або шкіряною шлейкою, або перерізати горло щербатою бритвою, це була його смерть, я не знаю навіщо, кому це потрібно, вони таки розшукали його в цьому перелюдненому театрі, вистежили, саме тут, де майже всі ходять у масках і де безліч разів ГІЕРВЕР31Я 168 помирають на сцені, — Респондент перемахнув довгими ногами через балкон , на тисячну частку секунди повиснувши у сповненому мерехтінь і випарів просторі, вхопився обіруч за натягнуту для «турецького польоту» линву й тоді, високо задираючи голову, щоб не втратити окуляри, та час від часу пригальмовуючи над завороженою внизу публікою, пустився з’їжджати в напрямку сцени, прожектор відразу знайшов його і не випускав, герої масового перелюбства вже розповзалися врізнобіч, коли Респондент зістрибнув на кін десь у глибині сцени, за драпіруваннями, щось тяжко гепнуло до підлоги, публіка вдарила «bravo!», а триста фанфар сповістило про довження дії.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 3:
), і тому кодола, що її над усім Римом розкинув Безручко, й ослабла (і саме це й підкосило Чоботаренка, а зовсім не те, що гуска, помітивши, як Чоботаренко — чи то з переляку, чи то з радісного запаморочення, що перед ним, зачучвіреним телям, розчахнулися небо й земля, від чого і янгелові, не те що людині, голова пішла б обертом, — зупинився, аби, грішним ділом, стати біля Траянової колони востаннє до вітру, збила нестримного зухвальця крилом униз, приказуючи: quod licet Jovi, non licet bovi), і Чоботаренко, втративши рівновагу, сторчма полетів униз, аж Тадзьові довелося ледве живого линвоскока, котрому мало не випала Ікарова доля, витягати з води, що поволі на помах Безручкової правиці зменшилася з океанського розливу на той неосяжний Дніпро, який жив у Тадзьовій уяві, — а тоді, — ривками — вже й на звичайнісінький, на той час досить мілководий Тібр, звідки Тадзьо ледве виволік обважнілого, напівпритомного Чоботаренка, який, прочумавшися за кілька метрів від берега, мало не втопив Тадзя наглим борсанням, щосили рвучися назад і вигукуючи, що без того світла, з якого його ґвалтовно виривав Тадзьо, він, Чоботаренко, не годен і миті проіснувати, бо пощо йому ялове життя, — а після тих видив, які він споглядав, яке життя здається не яловим? коли він Уже занурювався в світло?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
