Приклад 1:
Співали в хорі під керівництвом Валентина Мальцева — як забути хвилини блаженства, коли твій голос вливається у божественне багатоголосся Леонтовича, особливо коли поруч із тобою ідеально точно виводить другу партію Таня Назарова, світла людина, відомий діалектолог, яка так рано пішла з життя… Тріумфальний захист дисертації 1958 р. і веселий молодіжний бенкет у ресторані «Динамо» в передноворічну ніч… А через пару місяців потому коридорами Інституту бігав неймовірно жвавий, рум’яний і променистий академік Гудзій: «Покажите мне эту девочку, написавшую такую интересную диссертацию!» (він був членом Вищої атестаційної комісії у Москві). Нещодавно серед запитань анкети, запропонованої мені аспірантом-істориком, що працює над темою, пов’язаною з шістдесятниками, я натрапила на припущення: «Складається враження, що шістдесятники були дуже серйозними молодими людьми, чужими звичних розваг молоді.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
Адже ми за його завданням перекладали латиною фрази типу «Болію за поразку „Динамо“» (Cladem Dynamo doleo) і відповідали на запитання, сформульовані таким чином: «А скажіть-но мені, зозулько, чи треба було Катіліні пхатися до сенату?» Як яскраві інтермедії сприймалися його виступи в Інституті зі спогадами про свого славетного батька або звітна доповідь товариства Червоного Хреста, в якій фіґурували «члени й члениці» товариства… Якщо вже зайшло на «інтермедії», дозволю собі згадати ще один соковитий епізод. До відділу шевченкознавства після ремонту заходить наш дбайливий завгосп відставник Хардиков і приносить два, однакового формату, портрети — Шевченка й Бєлінського — зі словами: «Они, кажется, дружили»… На той час повернулися із заслання Євген Шабліовський і Петро Колесник, до яких ми попервах ставилися з особливою повагою, як до людей, потерпілих від сталінських репресій, що до того ж не втратили гідности у кагебістських катівнях.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
