доїти

Приклад 1:
– Не гай­ся ж, же­ни ко­ро­ву на­пу­ва­ти, бо тре­ба ж ще ко­лись її й доїти! – усе-та­ки з до­ко­ром гук­ну­ла з сінешніх две­рей ма­ти.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
Тiльки й чу­ти, що ко­ро­ви скiльки є ду­ху ре­вуть, за­тим ха­зяй­ки не йдуть їх доїти i не ду­ма­ють ви­га­ня­ти їх до че­ре­ди; те­ля­та по хлiв­цям, чу­ючи, що їх мат­ки ре­вуть, ме­ка­ють i по­да­ють го­лос, нi­би про­ся­чись, щоб i їх швид­ше ви­пус­ка­ли; овеч­ки ме­ке­ка­ють; ко­зи со­бi теж за ни­ми, та ту­по­тять, та бi­га­ють по за­го­ро­дi, шу­ка­ють, ку­ди б то вис­ко­чи­ти i за со­бою ове­чат по­вес­ти; ко­нi ржуть на усе се­ло, аж лу­на по зо­рi йде; по хлiв­цям гу­си ге­ге­ка­ють, кач­ки ках­ка­ють, квоч­ки куд­ку­да­ка­ють – бо уся­кеє ди­ха­нiє без чо­ло­вi­чої по­мо­щi страж­да; а чу­ючи та­кий гвалт, со­ба­ки то бре­ха­ли, а то вже ста­ли ви­ти; ма­лi ди­ти­ня­та, та­кi, що ще не зду­жа­ють хо­ди­ти, ла­зять круг своєї за­пер­тої ха­ти та, уче­пив­шись ру­че­ня­та­ми за прис­пу, сил­ку­ючись, пiд­нi­меться на но­же­ня­та та знай­де на прис­пi скi­поч­ку, та, узяв­ши у рот, i смок­че за­мiсть кiст­ки, та як ста­не у ру­ках її по­во­ро­чу­ва­ти, не вдер­житься та… плюсь вп’ять на до­лiв­ку, та й зап­ла­че; а тут цу­це­ня, хо­дя­чи близько, знаєш, i со­бi го­лод­не, пi­дiй­де та й об­ли­зує слi­зоньки i край но­са, i в ро­тi язи­ком ви­ли­же, то тут ди­ти­на, не вмi­ючи обо­ро­ни­ти­ся вiд цу­це­ня­ти, ще й дуж­че за­го­ло­сить, ду­ма­ючи, що хто-не­будь при­бi­жить йо­го обо­ро­ни­ти i обi­тер­ти… Так що ж бо! Ха­ти по усьому мiс­теч­ко­вi по­за­пи­ро­ва­нi; во­зи, плу­ги, бо­ро­ни, ра­ла, де бу­ли зве­чо­ра по­на­ла­год­жу­ва­нi, так со­бi i сто­ять; во­ли, поївши свою со­лом­ку i ба­ча­чи, що нiх­то їх не на­пу­ва i не зап­ря­га, поз­ри­на­ли i пiш­ли со­бi по ву­ли­цям i де не взрять ка­ла­чи­ки або ро­мен i уся­кий бур’янець, то там i па­суться… Бiля дя­ко­вої шко­ли – хоч би то­бi один шко­ляр!
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”

Приклад 3:
Так во­на як по­мо­ло­дiє, то й на­дi­не бi­лу со­роч­ку i ко­си роз­пус­тить, як дiв­ка, та й пi­де доїти по се­лу ко­ров, ове­чат, кiз, ко­бил, со­бак, кi­шок, а по бо­ло­там жаб, яще­риць, га­дюк… Уже пак та­ка не здоїть, ко­го за­ду­ма! Хоч i нi за що i нi­чо­го не­ма, то во­на та­ки возьме своє.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”