Приклад 1:
Так, у напрямку «Схід-Захід» наші країни з’єднує Пан’європейський мультимодальний транспортний коридор (ПЄК) №3 (Берлін-Вроцлав – Краків – Львів – Київ), а в напрямку «Північ-Південь» – ПЄК №9, трансконтинентальний мультимодальний коридор «Балтика – Чорне море» та річковий «коридор» Дніпро – Вісла (через Прип’ятсько -Бузький канал) [2]. Інша справа, що Польщі необхідно визначити свою логістичну спеціалізацію, як країни транзитної та члена
— Малярчук Таня, “Згори вниз”
Приклад 2:
Народне мистецтво в найкращих своїх виявах на диво тісно змикається з художніми новаціями нашої доби (та й не лише нашої — вже художній досвід Шевченка засвідчив потужне новаторське переосмислення фольклорної образности, й досліджуючи під цим кутом зору його поетику, я назвала свою, опубліковану в 1960-х роках у журналі «Дніпро», статтю свідомо епатажно — «Шевченко — поет сучасний»). Так постали видатні мистецькі явища XX ст., що є вже класичними: і поезія Лорки, і музика Стравінського, і мексиканський монументалізм.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 3:
), і тому кодола, що її над усім Римом розкинув Безручко, й ослабла (і саме це й підкосило Чоботаренка, а зовсім не те, що гуска, помітивши, як Чоботаренко — чи то з переляку, чи то з радісного запаморочення, що перед ним, зачучвіреним телям, розчахнулися небо й земля, від чого і янгелові, не те що людині, голова пішла б обертом, — зупинився, аби, грішним ділом, стати біля Траянової колони востаннє до вітру, збила нестримного зухвальця крилом униз, приказуючи: quod licet Jovi, non licet bovi), і Чоботаренко, втративши рівновагу, сторчма полетів униз, аж Тадзьові довелося ледве живого линвоскока, котрому мало не випала Ікарова доля, витягати з води, що поволі на помах Безручкової правиці зменшилася з океанського розливу на той неосяжний Дніпро, який жив у Тадзьовій уяві, — а тоді, — ривками — вже й на звичайнісінький, на той час досить мілководий Тібр, звідки Тадзьо ледве виволік обважнілого, напівпритомного Чоботаренка, який, прочумавшися за кілька метрів від берега, мало не втопив Тадзя наглим борсанням, щосили рвучися назад і вигукуючи, що без того світла, з якого його ґвалтовно виривав Тадзьо, він, Чоботаренко, не годен і миті проіснувати, бо пощо йому ялове життя, — а після тих видив, які він споглядав, яке життя здається не яловим? коли він Уже занурювався в світло?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
