Словник Української Мови
Який завершує собою ряд, низку однорідних предметів, явищ, дій тощо; заключний, кінцевий.
Який існує, відбувається, з’являється після всіх інших у часі; найновіший за часом.
Який залишився після використання, відбуття, відокремлення іншої частини; залишковий.
Який не має собі рівних, вищих за якістю, силою, ступенем вияву (зазвичай у поєднанні з відмінковими формами слів “міра”, “ступінь” або в сполученні “з останньої сили”).
У знач. ім. Остання, заключна частина чого-небудь; кінець.
1. Те, що залишилося після використання основної частини чогось; залишок.
2. У математиці: число, що залишається після ділення одного цілого числа на інше, коли ділене не ділиться на дільник націло.
3. Залишок товару, матеріалу, продукції (зазвичай у торгівлі або виробництві).
4. Період часу, що залишився до кінця якоїсь події або строку.
1. Такий, що завершує щось, після якого не передбачається нічого іншого; заключний, кінцевий.
2. Такий, що не підлягає змінам, перегляду чи оскарженню; безапеляційний, безповоротний.
3. (У філософії) Пов’язаний з кінцевою метою, вищою причиною буття.
Властивість або стан того, що є остаточним, завершеним і не підлягає змінам, перегляду чи оскарженню.
Філософський та юридичний термін, що означає таку якість рішення, висновку чи стану справ, яка виключає будь-яку подальшу дискусію, сумніви або можливість повернення до попереднього положення.
1. Так, що завершує щось, не залишає можливості для змін, сумнівів або продовження; безповоротно, беззаперечно.
2. У результаті тривалого процесу або низки подій; зрештою, в кінцевому підсумку.
1. Зменшувально-пестлива форма від слова “остаток”: невелика частина чогось, що залишилася, залишок.
2. (у множині, розм.) Залишки, рештки їжі, продуктів.
3. (перен., розм.) Про невелику групу людей, яка залишилася після основної частини (наприклад, гостей, відвідувачів).
1. Те, що залишилося після використання основної частини чогось; залишок.
2. Різниця між зменшуваним і від’ємником у математиці; результат дії віднімання.
3. (у множині, заст.) Залишки, рештки, переважно їжі.
1. Представник східної гілки готів, які у III–VI ст. н.е. мешкали на територіях на схід від Дністра, а пізніше утворили власну державу в Італії після розпаду держави гунів.
2. Житель або воїн Остготського королівства, держави в Італії та прилеглих землях, що існувала у 493–555 роках н.е. під владою королів на кшталт Теодоріха Великого.
Остготи — східна гілка германського племені готів, що утворила після розпаду держави гунів власне королівство в Італії з центром у Равенні (існувало з 493 до 553 року).
1. Представниця східної гілки германського племені готів (остготів), яка у III–VI ст. н.е. мешкала спочатку в Причорномор’ї, а згодом у Північній Італії, де створила власну державу (Остготське королівство).
2. Жінка або дівчина з племені остготів.