Словник Української Мови
Буква
1. Дія за значенням дієслова «бурчати»; невиразне, глухе говоріння, часто з вираженням незадоволення, дражливості або ворожесті.
2. Глухий, низький звук, що нагадує говоріння по-під ніс або ричання; безперервний гуркіт, дзюрчання (наприклад, у животі).
3. Переносно: тривале, одноманітне та недоладне вираження незадоволення, скарг, нарікання.
Приклад 1:
Іноді так само розчинялися самі собою двері й до Володимирової світлиці, але це бувало рідше, бо він доки вдягався, щоб піти зачинити їх, невдоволений бурчав, і того прикрого бурчання не могли дівчата не чути і мусили розуміти, що це сердитий панич. Або іноді в запнуте, але одчинене вікно до Костянтина та Аполлона летів ніби ненароком м’яч, падав коло постелі котрогось — і знов чувся дівочий вереск, регіт, тікання.
— Тютюнник Григорій, “Вир”