безгрішшя

Приклад 1:
), вона засвідчувала непохитне Довір’я, — давав поради, як заполонити (самозрозуміла річ, платонічно, бож Олесь мав і жінку і, як дехто подейкував, прибравши поставу карального праведника, покликаного силою свого безгрішшя судити ближнього і тому й беручи за зле вибранцеві муз, що йому закортіло пройтися на незавидному, тлінному рівні простого смертного, — хоч, може, саме такого ПаДіння поет і потребував не лише заради самовдосконалення, а й 3аРади надхнення? — даму серця, що його нібито певніше від жінки провадила крізь остогидлу буденщину, розуміючи його) душу поета, і як чи не наслідком цих порад і пощастило Павлу Свиридовичу Вергуну (тоді ще теж не інженерові будівельних шляхів, як Ковжун, не в’язневі Бухенвальду, а вже й поготів не власникові будівельної фірми в Канаді, що божився перегодя, ніби Ковжунові поради й справді допомогли — тільки, щоправда, не їй, Ізидорі, котра поклала собі весь вік дівувати, розтопити Олесеве серце, а йому, Вергунові) домогтися Ізидориної руки, хоча він, Вергун, не годен був скласти й двох римованих рядків, однак це йому Ізидора пробачала тієї ж миті, як він проказував їй напам’ять нехай і який малий уривок з віршів її коханого, вічно молодого, не спотвореного ні пивним черевом (Ізидорі завжди ставало невимовно шкода усіх затятих сліпців, які не тямили, що в її очах Олесеве пивне черево виглядало стрункішим від талій усіх Аполлонів Бельведерських, бо її поет не міг бути спотвореним), ні віком, ні жодними вигаданими чи дійсними, хоч і якими прозаїчними походеньками Олеся, любов до поезії якого Ізидора передала своїм нащадкам, наслідком чого її чотирирічна онука, Звенислава Гром’яківна, на невимовну втіху ущент розм’яклого діда, що віз тепер Ковжуна у покищо власному, хоч і заборгованому таксі, — й складала вірші, що їх розчулений Гром’як, як біблійне одкровення, проказував Ковжунові мало не всю дорогу до Гохляндського табору і що, не виключене (не так самі слова, як та радість, котру випромінював Гром’як, розповідаючи про онуку), по-новому й засвітила давні Дзиндрині висловлювання на угорському кладовищі, прочинивши в чутих щодня знайомих звукових сполуках додаткові досі або не існуючі, або просто не зауважувані осяйні чарупки, з яких полилося на Ковжуна світло так, як це з ним, — щоправда, дещо по-інакшому, — кілька разів траплялося «у медвідку», в «Люврі» та «На Словенці» в присутності професора Покиньчереди, хоча на те нібито не було жодної ваговитої причини, і вони тоді гуторили виключно про буденні речі, тому що Ковжунові далебі не випадало (і кожного разу, як він натинався переступити цю невидиму межу, йому мимоволі заклеювався язик, бож не личило!)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Колись весела і червона дата Як чорна цифір нині промайне — І лиш нудьгу всередині сколише, І скаже місяцеві стріть мене Примарою холодного безгрішшя. 29.01.1932 Incognito Його стріваю я — і мало не щодня!
— Зеров Микола, “Камена”