бачачи

Приклад 1:
Заходячи у приміщення, де була Алла, я відразу, ще не бачачи її, відчувала, що вона тут. Спершу якесь знайоме сяйво (чи то від білого волосся, чи від променистої усмішки), потім — вона сама.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
: воля меду вже й абрикоси зацвіли а тіні ще не повернулись чекаю вечора та ввечері не роздивитись : воля меду присмерк кохання з раною… синє обличчя ями… ночі вершина над нами… пісня таємних сил… 60 літо сліди погоня… стріли в слідах холонуть… оргії світла сонні… червоні колеса — над гори… згустки енергій — над море… пісня таємних сил… гуснуть лапки в карміні… в’язнуть променів доторки сині… камінь у морі червоно царює — пісня таємних сил… 62 повернувся володар без володінь бо таємниця не світиться таємниця — це назва голих дерев… маківка без насіння пісня таємних сил… 63 срібні чари туману… промінь раптовий жалить плечі блакитні яблунь… білі обличчя яблук… пісня таємних сил… 64 ВІН – ПОСЛАНЕЦЬ він посланець врожайних днів на ластівки на нори на тіні у садку… прийшла печаль до нього… він посланець дощу голубить нитку під яблунею при пеньку срібне перо пасе в садку… він посланець говорить: рілля блакитні груди невисловлене щось… молитва синіх сліз зеленому дощу… він посланець при надмірі перлин… веде танок у темряві зелених груш із зародками ос піщаних… він посланець наближає оголені плечі там де повалений мармур води увечері… він посланець коли невидимі зграї збуджують волосся… і маленькі руки зелених карликів збирають пелюстки — щоб умилостивити холодну брилу вітру… 66 він посланець коли дерево стрибнувши витріщається на червону голову що сичить блакитною смолою а тінь відбиває стрибок… він посланець червоних тріщин коли здивовано їжаки поправляють частокіл в ранах блідої зорі… він посланець магічного ритму прихований травою над джерелом підмальовує очі перед гніздом зорі… 67 він посланець на заході сонця де в западинах вояки складають списи на дно риб’ячих кісток припорошених жахом місяця… він посланець у пітьмі при блищаках над сплячим рудим звіром із криком у клітці роси… він посланець говорить: знайте хто розгадує діаманти той спрямовує у піски слід без крилець — де велика холодна бджола нерозквітлого дерева… 68 він посланець на поминках літа бачить як стародавнє зелене око сльозиться на осінь… він посланець речей викликає набір кольорів як засіб божественного і у вирі пригадування освітлюється голосом орнаменту… він посланець просвічує кров потоками флейти… і тоді він здогадується про склепіння пташки… він посланець говорить: хай сумнів не належить тобі ти знову з погаслим поглядом в гурті знекровлених яблунь запашними волосинами лоскочеш подвір’я… він посланець при табунах розгойдує мідний став у піні рожевих смолок у шелесті тісного вітру він посланець блакитних гігантів — аби засвідчити дня глибінь у зіницях згасання над лігвами…. _ _ _ _ _ _ _ _ _J 70 він посланець холодних ущелин чиї одсвіти із погрозами на тисячу знайдених бродів оглядаються… він посланець з оберемками синіх квітів у жовтих містах де завше серпень звіра червоного… він посланець засміявся подумки — коли підстаркуватий слуга півонії одягнутий в царські шати не признав себе і ласки світу… він посланець засміявся подумки бачачи як несе рідкісну квітку уважний і послужливий слуга півонії… він посланець білим по білому — дуже далекої експедиції… опікується втечами руйнуючи форми ховає час незнання і меж… він посланець говорить: не змішуйте грізне з негрізним бо не будете знати куди повертатись… 72 він посланець говорить: дощ хлюпотить і перейде і холод скує простори і чутною стане сурма та не засвітяться ні число ні назва ні діла ваші… він посланець говорить: я не знаю того хто не йде хто вирушив той у чеканні — дорога — в чеканні кожного… він посланець призначення пояснює біль роз’їдений сіллю… зотлілий жар написів де клешні колишнього… він посланець покидає пошук бурунів неіснуючого моря де надить метеликів у ввігнуту сферу біла труна… він посланець пам’яті де чорна бджола б’ється об зоряну кліть… він посланець в засідці над річкою де поцілунок із списом спалахує без слідів… 74 він посланець під час примирення рум’янець сіє у траві його господар — іній… він посланець в олії полудня… жіночий хор червоним листям на скрипку сипле сніг піщаний… він посланець при білих ліліях у келихах глибин смеркання шле назустріч вигукам рясним… він посланець при перемир’ї світла коли трава замовчує насіння схиляє голову до товариства каменів під оплесками річки… він посланець на маршрутах поразок в плямах лишайника вгадує ями… в смерті без назви вгадує соняха… він посланець гри в тигра спіральних людей в безмежжі вогнища… 76 він посланець говорить: перлисту шкіру риби натягнуто поміж червоних нив з вогню і золотого дна грибів мисливців ждіть із білими очима… він посланець говорить: меч інею траву скосив порожевів — і пташка заспівала спис пробринів — і щит засяяв розбилось сонце — сонях спорожнів… 77 він посланець аби збулося: руде волосся вітру… червоний рій утечі в глибину… крик темного у клітці… він посланець сьогодні веде мотилів до солодких калюж під висохлими персами винограду в пейзажі роздвоєних снів… він посланець жита — рука його сильна від чистоти згарищ у пошуках безіменного… 78 він посланець повнить сріблом тріщини — щоб збулося спалення чорних грив… він посланець виносить здалеку зелену флейту — щоб збулося спалення білих грив… він посланець говорить: ви кажете що в незнайомця очі Вчителя хіба ви знаєте Вчителя? він посланець при охороні великих жарин будить фіолет у жовтому де панцир грабує відблиски поза гінцями долин… він посланець — сьогодні вирушає на захід… виноградники обіймаються — радісно до крові світяться калюжі… він посланець ховає блакитну тарелю: сьогодні не буде дощу підемо дивитися як золото росте… 80 він посланець будить пахощі фіалок — раптове кохання знаходить пожежу на початку музики… але на споді — лебеді біліші від снігу… цю гру припиняє золота рибка споглядаючи невидимий сніг… він посланець вирощує блакитне пір’я обкладати тишу щоб не спинявся невидимий сніг… він посланець пам’ятає про мур і заборону на подарунки бо митець — тільки гість… навчається у сні замкнувши лінію… 82 багатство холодних вітрів роздмухала синя синь а губи твої червоні — півонія у пітьмі… троянда огниста пояснює чорного звіра — у класі темніє… без стуку входить звір лапи в росі… теплі засмучені очі… 83 весняні вітри на побаченні — знову зелений дракон… жовті тіні вертаються — глибокий рівчак наповнюється… знову тигр осені… 84 тіней вогкі домівки під синіми стріхами слив — до перламутру равликів — снів… поле пожнивне… сонце як вибитий сонях без жодної насінини… перемагаючи землю стаєш дрібним і впокореним наповнений вщерть віддаєш усе бо що можна втримати… все охопивши зором не пригадуєш слів що тобі були мовлені як ходив ти під стіл… скарб що здобув охорона пильнує але свічка згасає в очах… тож звеселися — сон твій скінчився…86 на схилі сну бібліотека — я списую промені аж поки не виросте купка темних зернят… в занепаді кохання самота в садку світилась… — роса зелений промінь з неї брала… 87 кожен полиск полює: повен рот світла роздирає темного звіра… застиглий пагорб з коралами в норах… нориця лиже брильянт… нагортаючи на себе піщаний сон… нерухома алея з дощем кристал стежить здалеку.. мир і спокій: роззирання цвіту на дахах вітру повіки затіння п’ють жовтий нектар сосен… 88 запах поцілунку — вітрильник танцює… запах поцілунку — пір’їни летять… ступив де найглибше — шах але не мат… сонний але вогонь… скажи що ти знаєш місце яке можна обгородити… на це стане декілька полін… але ти не знаєш… СВІТЛО в сміхові світла кучері блакитні з коричневою основою… волосинки золотистого дрожу вітерця… схлипування з підстрибуванням срібних трикутників… течія… плавкість… скло… змедіння… ніздрі згасання заглибин… нурт розбиття: сяйливе і темне в дні пляшки… жарина у попелі… сині зубці… гірлянди бузку туга що променить із очей коли сплю… олія… кора сосни… зима… 90 листи де поштар?
— Тютюнник Григорій, “Вир”

Приклад 3:
Далi дiвчата, бачачи, що просватанi собi сидять i опрiч себе нiкого не бачать i нiчого, що бiля них робиться, не чують, захотiли їх зачепити i повеселити та й заспiвали: Та в саду соловейко не щебетав, Тим Василь Марусi не цiлував; Як же соловейко защебетав, Василько Марусю поцiлував. Тут усi зареготались на усю хату, i Наум напавсь, щоб таки дiти поцiлувались, а їм те на руку ковiнька!..
— Самчук Улас, “Марія”