отаборитися

Приклад 1:
— Цизьо, замість повертатися до Сполучених Штатів, і потелефонував дружині, що вилітає до Каїру, звідки пароплавом подасться до Індії, ну й до Лаосу, а потім, — незаключене, також пароплавом, а не літаком, хоч це й довго тРиватиме, — але якщо вже це має бути відпустка, то нехай вона паю і буде, — до Австралії, — тобто, що він, Цизьо, поза плянами, — проте так йому зараз виходить, і про це він докладніше розповість пізніше, бо телефоном надто обтяжливо вдаватися до подробиць, та й пощо викидати на вітер гроші, — здійснить відпочинкову подорож океаном, — саме ту подорож, на якій дедалі настирливіше наполягав Цизів лікар, Юліян Гарасевич, а за ним і не абияк схвильована Марина, в переконанні, ніби саме така подорож без родини, друзів і обов’язків конечна для Цизьового здоров’я, що й справді без видимих на те причин почало підупадати, хоча Цизьо, попри Маринині вмовляння, не дуже прислухався до лікарів, навіть до Юліяна Гарасевича, не виключене ще й тому, що після зустрічі на рівнику зі старчиком, котрий дарував Цизьові багатства, — на відміну від того, як це було раніше, — море, заради якого Цизьо утік з дому, і взагалі водна стихія, без котрої не дихалося на повні груди, майже перестала зваблювати Цизя світ-заочі, — і він ледве чи подався б у морську подорож, якби не Позенко, — до якого відразу, щойно той звірився Цизьові, викладаючи своєму спочатку приголомшеному, а потім наче сп’янілому співбесідникові припущення, про котрі, мовляв, він, Позенко, ні з ким так відверто не гуторив, потяглася Цизьова душа, лише тимчасово занечулена надто цьогосвітньою активністю, спрагла подвигу, світла й дива, як за юнацьких років, — оскільки тривала подорож покищо ніяк не вкладалася в Цизьові калькуляції з тієї простої причини, що при деяких ґешефтярських справах він сам конче мав би бути присутній, не вдаючися до посередників, котрі тільки й чекають, аби вирвати ініціативу з його рук, і це напевне й станеться, що, однак, як Цизьо про це подумав, ані трохи не засмутило його чи то завдяки тому, що грошовий демон так і не ухистився отаборитися в його душі, оскільки Цизьо завжди пам’ятав про зустріч зі старчиком і про те, що всі його, Цизьові, багатства, до здобуття яких він доклав і своїх зусиль, ніби випозичені на короткий час, а чи завдяки тому, що дивним робом він, Цизьо, вже тоді зовсім певне знав, — звісно, не мозком, а чимось на подобу внутрішніх спалахів міжклітинної сигнальної плазми, котра ще не досягала підмурків свідомости: для нього Цизя, починається новий, і то найсуттєвіший відтинок його життя, і тут уже ані трохи не важить, чи, якби не Позенко, він, Цизьо, може, ніколи не погодився б і не…), дався намовити себе на подорож кораблем через Індійський океан, де йому, Цизьові, востаннє і довелося бачити людино-коня і не лише з ним щиро балакати, а й перед обличчям смерти, яка у вигляді кулястої блискавки велетенських розмірів наблизилася була до Цизя, подарувати кентаврові старичкове кресало в надії, що Віктор Платонович належно використає цей подарунок для майбутніх поколінь, за долю яких так уболівав кентавр, спонукавши Цизя вчинити те, що він вчинив. Тобто, коли Цизьо, залишивши в каюті Позенка, вийшов на палубу подихати свіжим повітрям і зауважив на бакборті кентавра, 0ін, звісно, пам’ятаючи першу зустріч на рівнику, кинувся навтьоки, однак Віктор Платонович, чи то вдаючи, ніби він не помітив Цизьового наміру порятуватися втечею, чи то й справді витлумачивши Цизів надто рвучкий поспіх не як небажання зустрітися з ним, кентавром, а як раптовий зблиск думки, з якою Цизьо біг униз, щоб поділитися нею з Позенком, з котрим він безнастанно нараджувався, додаючи й свого глека на капусту до Позенкових креслень, вирахувань і щоразу нових поправок і через це нехтуючи присутністю кентавра, що кілька разів, — звісно, не надто настирливо, — встромлював голову до їхньої каюти, — Віктор Платонович єдиним стрибком перегородив Цизьові дорогу й ригукнув, що конче мусить вилити перед ним, Цизьом, наболілу душу, після чого, самозрозуміла річ, Цизьові вже не випадало не лише втікати, а й дещо уважніше поставитися до чотириногого співбесідника, який одразу ж, ледве встигаючи передихувати, попри Цизьові кількаразові запевнення, мовляв, у них обох є досить часу і нехай він, кентавр, так не поспішає, — заходився викладати Цизьові, як він, Віктор Платонович, оце вдруге їде відвідати дочку Віруньки Гаврись — Гузар — Настю, котра в Нью-Йорку, цьому новітньому Вавилоні, ще коли жила при матері, що деякий час, поки Настя вчилася, здавала частину помешкання, спочатку одну, а тоді й другу кімнату на винайм, — запізналася зі студентом Колюмбійського університету, лаоським принцом, як це згодом виявилося, а тоді просто собі смиренним, трохи засмаглявим квартирантом, який зажадав навчатися української мови і справді опанував її настільки, що й згодом вільно порозумівався нею з Віктором Платоновичем, — усе це, звісно, на догоду Віруньці, що для своєї одиначки бажала зятя-українця, пручаючися, аби зайвий раз, і то саме тоді, як на уярмленій «нашій, не своїй землі» викорінюють весь народ, не йшла на погній по чужих бездушних культурах українська кров, вирощуючи нетямущих бовдурів без роду й племени та ще роз’юшених україножерів з власних онуків, надмухуваних українофобною ненавистю чужими, мстивими богами, проти чого Вірунька й пробувала вберегти Настю, котра, певна річ, нічого й слухати не хотіла, учадівши від любови, мовляв, або лаоський принц, або з мосту в воду!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”