Приклад 1:
— запустити такі треноси, аж за хвильку починали шморгати носами, згодом самі собі дивуючися, яким це робом клятий Гощук їх знову увігнав у сльозу, навіть ті, що не оминали нагоди, аби не покпити з непогамованого причитувальника), надхненно осуджуючи старого (а як же його не осуджувати, та й що діялося б на світі, якби всі такі неподобства не осуджувати! ), особливо потерпали за скривджену Бондаренчиху, хоча вона сама, яка нібито мала найбільше право виливати жалі на сиву голову розгуляного чоловіка, з котрим прожила ціле життя, ніколи його не осуджувала, ба більше (заки пішла в мандри, одбігши даху над головою, сяких-таких статків, рідних і знайомих), всіляко піклувалася (мірою того, як це їй дозволяла молода, трохи ревнива, — щоправда, цю ревність спричинював не зовнішній вигляд, — який уже там зовнішній вигляд лишився в занедбаної Бондаренчихи, — а щось унутрішнє, чого й сама розвідка не розуміла, хоч то її постійно дратувало, — Бондаренчишина заступниця, котра ніяк не могла втямити, що стара хоче, плутаючися в її клопітному житті), піклувалася тими вічно сопливими, налитими рожевощоким здоров’ям близнюками, наче то були навіть не власні діти, а онуки, перед якими тануло бабине серце, не лишаючи й закамарка на докори (а втім, Бондаренчиха й не належала до тих, що докоряють) супроти колишнього вірного напарника життя, котрий, хоч і втішився попервах, мовляв, стара, дякувати Богові, не має до нього жодних претенсій, але одночасно (і то з часом дедалі настирливіше, чого, здавалося б, аж ніяк не мусіло б бути) чувся в її присутності не стільки винним, як покривдженим (бо хіба то, врешті-решт, не завинила сама Бондаренчиха, що він на схилі віку вподобав молодичку?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
Бо вічна мука є не що інше, як самому себе осуджувати, бут и гідним помсти. Гріх же, наче жалом, ранить душу неминучістю пітьми, яка вкриває, і страху, який огортає.
— Тютюнник Григорій, “Вир”
