Приклад 1:
Звісно, Іванові ревнощі, а зокрема його розмови про Ірину, не одразу набрали тих, дедалі розмаїтіших форм, що тепер раковою пухлиною випиналися з усіх Іванових оповісток, адже Богдан ще пам’ятав час, і то не так і давно, коли він сам, попри свою відразу до ревнюхів, давав Іванові зовсім конкретні поради і навіть щиро співчував йому, оскільки в Івані, як колись у навіженому Сашкові, Богдан чомусь ніколи не міг осудити того, що він без вагань осуджував в інших, і насамперед у самому собі (перед Іваном він, Богдан, чомусь завжди м’якнув і тому, ймовірно, найдовше з усіх і пручався повірити, що Іван, з котрим його, як ні з ким іншим, в’язали внутрішні нитки, адже його, Богдана, ніхто так не розумів, як Іван, — цей самий Іван дедалі остаточніше вивіюється зі своєї оболонки, і він, Богдан, не годен стримати цього вивіювання), ні на мить не припускаючи, що тодішні такі болючі і, здавалося, виправдані ревнощі, бож Іван розповідав про своє нещастя з такою переконливістю, що неможливо було не повірити, насправді знаменували собою початок Іванової хвороби. Невже і йому, Богданові, сплачуючи данину долі за вчинки, яких він не пам’ятав, якоюсь мірою судилося звідати Іванового лиха, з приводу котрого Богдан ще напередодні мало не розреготався, дарма що він, Богдан, Іванові щиро співчував, і пише неймовірним зусиллям волі задушив у собі сміх, щоб з поважною міною до кінця вислухати чергові Іванові запевнення й клятьби про те, як Ірина, під виглядом, ніби вона вчиться їздити на конях, цьому снобістичному спорті новоспечених скоробагатьків, котрі ще вчора світили голими сідницями, насправді зраджує його, Івана, з чотириногими тварюками, бо, мовляв, коли він, Іван, однієї днини, не дочекавшися Ірини, вирішив відвідати її під час навчання і, обстеживши порожні стайні біля школи верхової їзди, вийшов на поле, він, Іван, не тільки побачив саму Ірину серед табуна надто збуджених жеребців, а й угледів, що Ірина тримає на руках, виціловуючи на всі боки, як виціловують лише власних дітей, огидне сопливе кентавреня, що його Ірина, постерігши прискорене наближення Івана, звинно заховала поміж коней, вхопивши на руки задля окозамилювання, хоч він, Іван, усе те чудово бачив, звичайнісіньке лоша й заходилася тицькати ним в Іванові груди, кількаразово заохочуюючи його, Івана, як останнього блазня, пересвідчитися, що то лоша, так наче він не тямив, що тепер то й справді було лоша, а не кентавреня, яке змусило його, Івана, розрепетуватися, що зараз він переріже весь табун і таки знайде Іринене коняче байстря, існування котрого він уже довгий час передчував.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
