осліп

Приклад 1:
А що Пилип усім єством вимолював цієї ласки, то все покищо таким і лишалося, і бабця, на котру Пилип щойно боявся й глянути, знову ставала бабусею Мотрею в звичайній селянській хустині, в якій бабця ходила по Нью-Йорку з такою ж самозрозумілістю, з якою бабцине видиво світу, можливо, повністю й не усвідомлене, однак через це не менш могутнє й розмаїте, передалося коханим, над усе любленим онукам, наслідком чого в Марти й прокинувся, ніби з порожнечі явлений, безпомилковий смак) добирати найвишуканіші туалети, ніби замовлені в найдорожчих кравчинь, як ті балеві сукні, що роками пізніше ще стояли в Пилиповій пам’яті: Леся в тюльпанових крижаних мереживах і Марта, завинена в ясноблакит- ну хвилю, передвісника того, — як дехто заздрісно коментував, оскільки Марті одразу ж посипалися замовлення, — снобістичного ательє мод, яке їй винятково добре пішло, — Пилип лише не запам’ятав Харитиної рбби, бо коли Харитя, усміхнувшися, заговорила до Чоботаренка, всі зорові враження перетопилися в ньому на почуття-блискавку, і він наче осліп, уже не помічаючи й такої пишної, як у Марти, сукні, що скидалася не на сукню, а радше на живий організм, який, — на втіху колишнього пристрасного аквалангіста, котрим був свого часу Чоботаренко тоді, коли з Василем Бузинником вони освоювали бар’єр австралійського коралевого рифу, — ворушить вахляриками й бганками, аж не йнялося віри, звідки стільки винахідливости й елеґантности в проминал ьному твориві, бо як Чоботаренко вперше, ще до розмови з Харитею, глянув на прозору Мартину сукню з довгих пелюсток, перетканих мікроскопічними шифоновими китичками троянд і разками перлів, зважуючи, чи ще трохи почекати, чи підійти й запросити Марту до танцю, то йому в грудях цівочкою пролився млосно-щемливий неспокій, як тоді в Хусті, коли в парку при Андрієві Кадигрибові й Семенові Дорощукові до них без жодних попереджень підійшов Гадай-Петро і, взявши Пилипа за джинсову камізельку, заповів йому смерть двох найдорожчих його серцеві близьких, велику любов і те, що він, Пилип, — так наче він нічого ліпшого не здолає втнути, — накладе на себе руки, але Провидіння врятує його, оскільки йому належить ще виконати деякі обов’язки наземні, хоча тоді Пилип і гадки не мав ні про смерть, ні про любов, ні що в його житті буде колись Харитя, а ще менше міг припустити, що Харитя, безсмертна, єдина на всьому світі Харитя, яка врешті-решт погодилася від нього дитину, саме тоді, як він, очманілий від щастя, ганятиме Нью-Йорком, серед білого дня загине в безглуздій автомобільній катастрофі, бо на автобусній зупинці, саме як Харитя сплигуватиме зі сходинки на хідник, на неї налетить п’яний таксист, і тому його, Пилипа, котрий ніколи не повірив би, що з ним самим колись таке приключиться, Маркові Поліщукові Доведеться виймати з зашморга, оскільки для Пилипа зі смертю Хариті погасне весь світ і разом зі світом власне нутро, і вже не матиме жодного значення, чи він сконає в зашморгу, чи бездушно животітиме далі, хоча Богдан Чапля (до якого Поліщук мало не силоміць притяг Пилипа, аби Чапля замовив ошалілого чоловіка, Розпрасувавши йому розрунтану душу, адже тоді Чоботаренко, як перегодя згадував Поліщук, справді не був мешканець на цьому Св, т|, . якби не Богдан Чапля, Пилипа довелося б витягати чи з-під коліс, чи з Гудзону, проте Чапля навіть той шматок деревини, на який перетворилося Пилипове обличчя, навчив знову по-людському Усміхатися, хоча Пилип не тільки не слухав Богдана, а, Давалося, взагалі не розумів, нащо Чапля до нього говорить), — казав, що не вільно легковажити життям, однак не тому, що християнство вважає це за великий гріх, зрештою, коли вже дійшло до слова, то він, Чапля, не надто великої думки про християнство, що відмовляє самогубцеві навіть у церковному похованні (де ж тут любов до ближнього?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Сила смертей, ріжучи з виском і свистом сполохане жахом повітря, ринула на голови зґвалтованих лав; пекельний борвій змішав і зім’яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грізну, а тепера розметану і повалену в порох, — сотні молодих жизнедужих побратимів скошено рукою кревних братів, і осквернилася рідною кров’ю омита земля, і повисли в повітрі крики на пробі, і лемент, і обірваний стогін… Збилася в купу юрба і почала давить один одного; інші зривалися з узбочі у провалля, інші кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехід, а новий вибух з «баб» і «панянок» розкидав їх грудою навкруги; з нестяму і жаху кидали безталанні геть зброю, кидалися осліп зі скель, ринули у плин по крижаній воді і, задубівши, зразу пускалися на дно… — Tausend Teufel! [4] — покрикнув німецький проводир.
— Невідомий автор, “103 Obloha Bushi Bohdan Khmelnytskyi”