оформитися

Приклад 1:
— причина, чому він, Віктор Платонович, досі успішно й обходився без паперів, а це лише зайвий раз унаочнює, що й Гончаренкові ніщо не заважає жити на волі, не пхаючи шиї в хомутище інфернальної бюрократії, — пропозиція, на яку, попри її привабливість, Устим, звісно, аж ніяк не міг пристати, пояснюючи своїй нетерплячій няньці-кентаврові, що для Гончаренка, якому для такого безхмарного щастя бракує додаткових ніг і кінського тулуба, зараз найдоцільніше законно оформитися, оскільки західній світ, хоч і загрожений марксистсько-чингісханівськими задами, все ж покищо західній світ, і тут випадає дотримуватися законів, інакше його, Гончаренка, радянці примусово знімуть з норвезького корабля й згноять у своєму першому-ліпшому концентрату, з чим Віктор Платонович після деяких вагань хоча й погодився, проте настільки посмутнів, що Устим, якому стислося серце від того, як зів’яв Віктор Платонович, порахував за свій нагальний обов’язок запропонувати няньці- кентаврові відбути з ним, Устимом, морську подорож, махнувши рукою на всі ті ускладнення, що їх таке рішення могло викликати та й, зрештою, і викликало, попри те, що Устим, силкуючися якомога більше знешкодити контрабандну присутність Віктора Платоновича на кораблі, — матросів, котрі бачили кентавра, одразу ж карав додатковими наймаруднішими роботами, мовляв, вони, поганці, пустили в непам’ять, що тут не порт, а море, й нишком нацмулюються потайки прихопленої з собою оковитої, наслідком чого їм і верзеться на кожному кроці кентавр то на палубі, то навіть за столом при шахах у капітановій рубці, хоча, зрозуміла річ. матроси клялися, що ніхто з них і рісочки спиртного не пригублював, а Устим, своєю чергою, не втомлювався прискіпливо нагадувати, що корабель — це не будинок розваг, а насамперед дисципліна, — вимушена, зайва суворість, котра відтоді остаточно й закріпила за Устимом поголос, що й помандрував з корабля на корабель, відповідно до середовища набираючи дедалі розгалуженіших форм, ніби він, Устим, уклав угоду з дияволом, що з’являється до нього в подобі людино-коня і що на екваторі мало не потопив пароплава, хоча саме тоді, як перетинали рівник, не тільки й натяку не було на бурю, а море стелилося рівніше від дошки й небо особливо яскраво виблискувало незвично наближеними найвіддаленішими сузір’ями, але коли на палубу вигарцював кентавр і, промчавши повз отетерілого Микиту Цизя, якого в цих широтах завжди мордували напади задавненої малярії і який тепер завербувався на корабель лише на один рейс до Ріо-де-Жанейро, щоб відвідати своїх батьків, нащадків емігрантів з Галичини, котрі вкінці дев’ятнадцятого століття приїхали освоювати бразілійський праліс, тобто, властиво, не так відвідати, як намовити їх переселитися до Сполучених Штатів, де Цизьо на свої дотеперішні моряцькі заощадження разом з Пилипом Малюгою, який і піддав цю думку Цизьові, купив землю біля Гантеру, оскільки там уже виросла чималенька українська колонія, поблизу котрої і батькам легше було б доживати віку, а Цизьові тим самим трохи відпала б турбота про те, чи за той час, як він, Цизьо, вештається по світі, не приключиться з батьками якоїсь халепи, як це сталося з його дідом за чергової хунти, що потребувала додаткових дідових коней, — але коли на палубу вигарцював кентавр і, прочвалавши повз отетерілого Цизя, щосили вигукнув: «Ще не вмерла Україна!» — вода заворушилася, стрімко зметнувшися догори, і на велетенській хвилі, які і в бурю трапляються лише в Тихому океані та біля Кап Горну, як це Микита Цизьо, ще коли він разом з Павлом Кашубою плавав на китобойному кораблі, на власні очі мав нагоду не раз пересвідчитися, — виринув з своїм численним і галасливим почтом (бож усі наяди бринькали на дримбах, а тритони дмухали в мушлі, аж чорно зробилося), виринув Нептун, потрясаючи тризубом, як дві краплі води викапаним з того іншого тризуба, що його невдовзі до своєї передчасної смерти вирізьбив на камінній брилі Андрій Дідовець, котрий усе життя, знехтувавши модою, різьбив лише Дедалі повнотіліших красунь і гадки не мав завершити кар’єру скульптора вирізьблюванням мамутового тризуба на Союзівці не на Догоду, — як то дехто плескав, — надто ретельним, загумінковим, натомість солідно грошовитим патріотам, яким ввижалося, що громіздкіший (якість — якістю, а кількість — теж не завадить!)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”