офірувати

Приклад 1:
— розрахувала людину не на одне, — а відразу зі щедрим надлишком, з яким кожній рибині відпущено ікри, — на кілька, здавалося б, несполучних створінь, аби вона легше добігла свого призначення, — то, — і це аж трьома наворотами, хоча, властиво, цей гін до мисливства, який ішов врозріз з іншими Чоботаренковими більш споглядальними нахилами, залишився в Пилиповій крові чи не від того єдиного полювання з батьком і Батейком на вапітіоленів у Новій Зеляндії, в затятого мисливця на півночі Канади, де Чоботаренко цілу зиму не подибував жодного двоногого створіння, бувши сам, як палець, на світі й годуючися не домашніми пиріжками, борщами та хобтами, а переважно сирою оленятиною, тобто здебільшого лише сирою оленячою печінкою, бо тоді його кількамісячне існування на морозі й серед снігів зводилося до одного: полювати на диких звірів й згрубша чинити їхні шкури, які йому, крім інших принагідних підробітків, — Чоботаренко не рвався зайво гарувати, але коли треба було, умів, на відміну від своїх вирослих у достатках однолітків, і до діла прикласти рук, — майже повнотою оплатили подорожі до Індії, Японії, Европи, а згодом і на Україну, хоча батько ладен був офірувати це своєму улюбленцеві, який надто рано випурхнув з дому, усамостійнившися, — то, — і це єдине, що не минало, а лише глибше вкорінювалося, стаючи часткою його єства, що більше Пилип звідував світу, й відкриваючи для нього самого дедалі несподіваніші фасети власного єства, — в українські соборники, як він сам про те висловлювався, — оскільки ті гірські світанки й заходи сонця, — спочатку на горі Еґмонд, що навіть як Чоботаренко згодом і побував у Японії, ніколи не нагадувала йому Фузіями, як іншим подорожникам, — а тоді й скрізь у горах на першому-ліпшому перевалі, — збігом незбагненних людині, а в дійсності незрушно закономірних обставин чи й просто наслідком ще не визнаваних космічних випромінювань або, — як запевняв Батейко, який навіть у полюванні застосовував відлік цього, йому одному відчутного перебігу, хоча Батейко й клявся, ніби на Україні не лише колись характерники, а подекуди й ворожки та баби-повитухи, а й тепер, Тільки, звісно, не всі, знають цей відлік часу, — завдяки, як на людину, дуже повільному, але несхибному — наслідком розширення й стиснення силових піль, — розкручуванню галактичного календаря на зразок тібетських молитовних млинків, — мали виразний, а заразом нічим не поясненний стосунок до Чоботаренкового соборництва й до незалежности України, яку Пилип уже значно пізніше відвідав як новозеляндський турист, що його разом з двома канадськими товаришами, Андрієм Кадигрибом і Семеном Дорощуком, Чоботаренковими напарниками подорожі, прошлюзу- вали крізь червону імперію наперед визначеним і по-жандармському допильновуваним маршрутом, — їх наче на кордоні втиспи в гамівну сорочку, аби вони, крізь своє західнє сепепківство, боронь Боже, не розгледіли справжньої, великоросійськими пресами старанно вимаґльовуваної України, бож коли Чоботаренко, — навіть не в Києві, де ніхто не озивався по-українському «на нашій, не своїй землі» — і де його дві квадратові пики в цивільному тягали до міліції за контрреволюційний буржуазний націоналізм, оскільки ні він, ні його товариші не вміли по-російському й мали нахабство звертатися до найвільніших у світі мешканців суверенної республіки призначуваною на щезнення, до того ж, як відомо, вигаданою німцями, українською чи то пак — собачою говіркою, — коли Чоботаренко в музеї Шевченка спитав жінку-провідника, котра промовляла до них, безмозких туристів, бездоганною українською мовою, цитуючи вірші Кобзаря, аж Пилипові присок випалив груди, чому вона тут же до свого шестирічного сина звертається виключно по-російському, вона пише глянула на свидуватого дурника, що виріс на гнилому Заході, й нічого не сказала, і щойно тоді Чоботаренко, — хоча йому те все й раніше снувалося в мозку, щоправда, ще не затужавівши в конкретну думку: людина на те вставлена у випадкові чарупки нації, кольору шкіри, успадкованих умовностей, уроєнь, жорстокости й глупоти, аби вона прийшла до себе, а цим самим до основи буття, крізь грудку болота, крізь найпроминальніше, крізь мотлох і непотріб, бо найвище лежить не пише поруч, а здебільшого і в самому найницішому, найупослідженішому, і, щоб його розгледіти й засвітитися душею, треба нахилитися, не боячися закалятися, і тоді саме небо відкриється всередині, розсунувши в упещатованому мозку муровані, а насправді не стійкіші від мильної плівки перегородки, навіть копи для цього й треба було, щоб на Чоботаренка сумно-зневажливо глянула провідниця в Шевченківському музеї і щоб він закривавився всередині, — і збагнув, чому ним доти не бачена Україна постійно, ще заки він ступив на землю своїх батьків, жила для нього в тих несусвітніх новозеляндських гірських світанках і заходах сонця, котрі підводною течією унапрямнювали його життя, хоча батько лише принагідно під час переважно коротких зупинок, а раз у лихий снігопад у Кайкурі, де вони мало не загинули, розповідав про рідну Ічню, Міттенвальдський табір і Святослава Далибожича, якого невдовзі, як Григір Чоботаренко виїхав до Нової Зеляндії, за дуже підозрілих обставин, — поїхав на виклик у гості до знайомого, і тільки його й бачили, викрали радянці, аби згноїти в Сибіру, від чого щоразу, як батько це згадував, у Пилипа Чоботаренка чорними лезами скипала кров, дарма що він знав професора Далибожича виключно з батькових розповідей під час гірських перепочинків, оскільки хата для тих розповідей була затісна, інакше хіба батько оповідав би про Далибожича виключно під час мандрівок новозеляндськими хребтами або копи вони їздили до Батейка до Веллінґтону чи до Омари до Остапа Пація, що мав там овечу фарму? — і дома в їхній власній кам’яниці в Нью-Плімуті малий Пилип і словом не прохоплювався про те, що вони з батьком гуторили насамоті, споглядаючи у випрозореному повітрі, яке унедійснювапо віддалі, вічні мерзлоти гірських рельєфів ще далеко до того, як Пилипові сповнилося шістнадцять років, коли він…).
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”