лик

Приклад 1:
Яс­не сон­це, теп­ле й при­яз­не, ще не вспіло на­ло­жи­ти па­лю­чих слідів на зем­лю: як на Ве­лик­день дівчи­на, кра­сується во­на в своїм розкішнім уб­ранні… По­ле – що безк­рає мо­ре – скільки згля­неш – розісла­ло зе­ле­ний ки­лим, аж сміється у очах. Над ним синім шат­ром розіп’ялось не­бо – ні пля­моч­ки, ні хма­роч­ки, чис­те, про­зо­ре – пог­ляд так і то­не… З не­ба, як роз­топ­ле­не зо­ло­то, ллється на зем­лю блис­ку­чий світ сон­ця; на ла­нах грає со­няч­на хви­ля; під хви­лею спіє хлібо­робська до­ля… Ле­генький вітрець по­ди­хає з теп­ло­го краю, пе­ребігає з нив­ки на нив­ку, жи­вить, освіжає кож­ну би­лин­ку… І ве­дуть во­ни між со­бою ти­ху-таємну роз­мо­ву: чут­но тільки ше­лест жи­та, тра­виці… А зго­ри ли­не жай­во­рон­ко­ва пісня: до­но­ситься го­лос, як срібний дзвіно­чок,- трем­тить, пе­ре­ли­вається, зас­ти­гає в повітрі.
— Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Приклад 2:
І так, як мерт­ве не­хо­тя ус­тає на чарівницький пок­лик з до­мо­ви­ни, так тая кня­ги­ня, мов не своїми но­га­ми, увійшла до світлиці на грізний пок­лик сво­го чо­ловіка. І так, як мо­ло­да ра­би­ня у ста­ро­го, си­во­бо­ро­до­го тур­чи­на слу­жить, і трем­тить, і низько пок­ла­няється, так і та не­щас­ли­ва кня­ги­ня, до­год­жа­ючи свой­ому чо­ловікові, низько вкло­ни­лась гос­тям і по­ча­ла зас­ти­ла­ти стіл білою ска­тер­тю.
— Куліш Пантелеймон, “Чорна рада”

Приклад 3:
Та за кух­лик, та да­вай знов смок­та­ти з па­ном хо­рун­жен­ком, що у чен­цi зби­рається, а та­ки сього дi­ла не ки­дається i ще й ду­же по­люб­ля. Олена та­ки час­тенько до па­ни­чiв увi­хо­ди­ла, так бу­цiм за яким дi­лом, а тiльки щоб бiльш розг­ля­дi­ти Ми­ки­ту Ула­со­ви­ча, що во­но є; то як увiй­де та по­ве­де очи­ця­ми, що як терн-ягiд­ки, на па­на сот­ни­ка, то в нього язик ста­не мов повс­тя­ний, i не по­вер­не йо­го, а сам аж па­ла.
— Квітка-Основ’яненко Григорій, “Конотопська відьма”