везучи

Приклад 1:
які, здавалося, втілюються в життя тієї миті, як він про них розповідає, звірив своєму небожеві, змусивши його на знак клятьби, що він нікому про те не обмовиться, їсти землю, а тоді, звісно, й не поминув поцікавитися, як у Чехо-Словаччині стоїть справа з таким дефіцитним товаром, як мумії, про що Максим, не змигнувши й оком, одразу ж прочитав цілий виклад, надихнувши його, Верету, бажанням не тільки подивитися на решту тітчиних нібито не менш енергійних нащадків, а й, не гаючися, податися за кордон, яким досі була для нього, Верети, навіть соціалістична Чехо-Словаччина, й там розглянутися за мумією, тим більше, що Максим, зі свого боку, обіцяв усіляко допомагати й вигідно сторгувати виявлений скарб, намовляючи його, Верету, негайно їхати разом, проти чого однак запротестувала Веретина , переконавши Максима спочатку самому без товариства допильнувати перевіз шафи, транспортування якої могло спричинити, нехай на тепер і досить розм’яклому кордоні, непередбачені ускладнення, що їх, бува, не залагодить і хабар, який однак, попри материні побоювання, безперешкодно розчистив дорогу на пропускному пункті в Чопі, де лише дві пляшки горілки й посвідка з місцевою печаткою зробили шафу невидимою, дарма що ускладнення з цією урухомленою фортецею (якій Максим ніби підрубав коріння, що на ньому вона трималася в Хусті, внаслідок чого шафа, винесена з курника й примоцована на п’ятитонку, на подобу Ноєвого ковчега й попливла у світ слідом за Веретою, готуючи йому несподіванки, які…) не забарилися об’явитися дещо перегодя в Празі, куди він, Верета, цілком законно, сівши в автобус біля Хустівського вокзалу, поїхав навздогін за Максимом, а звідти вже, розглянувшися, що Чехо-Словаччина — не Ріо-де-Жанейро, трохи менш законно перебрався до Західньої Німеччини, а тоді й до Франції, везучи за собою шафу, яку тітка після кількох скандалів погрожувала власноручно строщити на друзки, викинути на смітник чи втопити у Влтаві, витлумачуючи ображеному у своїх найліпших почуттях Вереті, що мав тепер спокутувати Максимові ґешефтярські прорахунки, оскільки на шафу ніхто не кидався, як це ввижалося Максимові в Хусті, — ніби шафа, страховисько, змайстроване самим чортом, завинила і в тому, що Максим, допомагаючи нести її нагору, поковзнувся й зламав собі ногу, і в тому, що Юліян, наймолодший, украй розвезений тітчин смаркач, якого тітка народила останнім після сороківки й тому не додала потрібної дитині моці, — угледівши в потемках видющу шафу, котра не лише світила очима з усіх вирізьблених на ній звірів, півмісяців та яблук, а й, як здалося хлопцеві, рушила йому назустріч, простягаючи для привіту настовбурчену гострими лезами долоню, від жаху втратив мову, і в тому, ніби шафа, з першого ж слова чомусь не злюбивши її, тітки, зловмисне за її спиною відстрашувала покупців, перетворюючи свої незчисленні менші й більші звичайнісінькі дзеркальця на фари-дмухавки, виключно, аби сердити її, тітку, й роз’ятрювати їй печінку, так наче їй, тітці, й без шафи бракувало турбот, що тепер, як із рогу достатку, посипалися на неї з появою цієї бісівської озії, якої вона, Соломія, ані миті не бажала терпіти у своєму досі просторому, а тепер наче зібганому цим гемонським вівтарем на куряче гузно помешканні, а вже дискутувати на цю тему з ним, Веретою, й поготів! — розмова, після котрої йому, Вереті, самозрозуміла річ, здуло тітчин дах над головою, а що для нього, Верети, шафа, на яку злостилася тоді , а тепер тітка, була не лише пам’яттю про Уляну, а й шматком його власного життя, бож саме шафі, цьому надійному сховкові, що з бігом часу ніби перетворився на його, Верети, духовний сейф від усіх отих довірюваних йому таємниць, він, Верета, розкривав своє серце, беручи мовчазного свідка за товариша, котрого не випадало кидати в біді напризволяще, — то він, Верета, коротко розміркувавши, що шафу, як не випадало інакше, можна врешті-решт везти й самотужки, примоцувавши на двох, з’єднаних мотузками в один, невеличких візках, Максимовому прощальному подарункові, цілком задовільними тутешніми дорогами, й подався у супроводі шафи в мандри до Західньої Німеччини, а тоді й до Франції, де на мумії виявився не менший дефіцит, ніж у Хусті, хоча Андрій Тараща, в робітні якого він, Верета, разом із шафою деякий час мешкав, заки добіг власного кутка, і обіцяв йому роздобути справжню мумію, переконавшися, що прохання Верети — не маячня божевільного, а основа мало не всього його існування, оскільки, як це Верета врешті-решт вичерпно пояснив йому, Таращі, одного вечора за склянкою вина, постерігши, що колеґу долають сумніви, — він, Верета, мусів, хоч з-під землі, роздобути мумію, конечну для виготовлення фарб, що їх він, Верета, потребував, аби якнайпрецизніше (а цю прецизність тільки й ґарантували фарби з мумії!)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”