вимова

1. Дія за значенням дієслова вимовляти; артикуляційне оформлення мовлення, що полягає у створенні звуків мови за допомогою органів мовлення.

2. Сукупність артикуляційних навичок та особливостей, що характеризують звучання мови певної особи, соціальної чи територіальної групи; манера говорити.

3. Те саме, що виголошення (у 1-му значенні); офіційне або публічне оголошення, проголошення чогось.

4. У лінгвістиці: спосіб, характер артикуляції звуків, слів у конкретній мові; система фонетичних норм та правил.

Приклади:

Приклад 1:
Дослідники не можуть застосувати для її аналізу порівняльний метод, оскільки їм невідома вимова фраз на кістках для ворожіння. Нині лінгвісти вважають, що в написах для ворожіння є елементи південноазіатських, північноазіатських (тибето- бірманських) і тайських мов, що давньокитайська мова з’явилася внаслідок тривалого процесу їхнього змішування.
— Невідомий автор

Приклад 2:
І ц е т о д і , к оли вимова символів багатьох еле ментів періодичної системи пов’язана саме з грецькими чи латинськими коренями їхніх назв: А s — арсен, М n — манган, Сu — купрум, Sn — станум, Рb — плюмбум, Hg — гідраргірум, Ag — аргентум, А u — аурум тощо. Латинізованими є і відповідні їм назви аніонів (арсеніт, арсенат, манганіт, манганат, перманганат, куприт, купрат, станіт, станат, плюмбіт, плюм бат, аргентат, аурат та ін.
— Невідомий автор