щем

Ба більше, чому за тих часів він, Богдан, не лише не заздрив Іванові, а наче набирався від нього світла й простору, де вільніше дихалося, дарма шо Богдан вагався б визначити, у чому саме воно конкретно проявлялося, оскільки ше тоді його, Богдана, найглибше захоплювало й вражало навіть не Іванове, як на Богдана, аж розпачливо всебічне обдарування, а радше його виняткова здатність (від якої Богданові на очах ніби перебудовувалися світи, на всі боки розходячися рухливими фасетами, що залишали в душі тривалий ні на що не подібний щем), здатність якось особливо пронизливо думати (чого Богдан у такому обсязі ні в кого не лише тоді, а й згодом не подибував), хоча сам Іван не надавав цьому значення, кажучи, коли він, Богдан, особливо прискіпувався, допитуючися, як це він, Іван, робить таке, що й фігляреві невтямки, мовляв він, Іван, просто не добере, про що, властиво, йдеться, і Богдан, далебі, все це вигадує, шб, звісно, не відповідало правді, оскільки Богдан ніколи не мав кебети, щось вигадувати, а вже й поготів Іванової здатности наче дивитися крізь землю, крізь предмети в саму сутність речей, чого інші, а з ними й Богдан, ніколи не зауважували, аж поки Іван вказував на те пальцем (і ті, часом — великі, часом мікроскопічні, однак для Богдана однаково значущі відкриття, завдяки яким у мозку раптом розчинялися двері, продухвини, сліпучі щілини, і він, Богдан, перетворювався на жмут відмінних один від одного, проте з’єднаних однією спільною, єдиною кодолою на подобу змія, яким боги збивали океан, добуваючи напій безсмертя, — жмут відмінних один від одного Богданів, — сповнювали його, первісного Богдана, подивом, трепетом, проте ніколи не заздрістю), може, з тієї простої причини, що Іванові здібності мали щось від морської стихії, і заздрити Іванові, — це було б те саме, що заздрити хвилі, вітрові чи в найменшому обсязі, як свого часу жартував Костя Солод, англійській королеві, і от тепер, коли цей Іванів дар наслідком дедалі триваліших і дошкульніших проявів спадкової хвороби починав розкришуватися, звівши нанівець не лише блискуче розпочату кар’єру, ай Іванове особисте життя (хіба Ірина на звірялася Богдановій Наталці, що вона радо взяла б шлюб з Іваном, якби не її бажання здорових, а не вражених спадковим божевіллям дітей, а жити з Іваном і байстрят від сусіднього красеня, як це, ступаючи в слід поступових жінок, із незатьмареним сумлінням практикувала її давня приятелька Женя Зощук, вона не годна? ), і от тепер, коли з Івана позлітали всі ті сорочки, в яких він народився, й остаточно вияснилося, що Іван ледве чи й надалі уникне щораз частішого й довшого перебування в нічниці, де йому лікарі, як бідкався Іван, марно натиналися заклепкувати тупою сіризною розум і серце, він, Богдан, не спромігся ні на що ліпше, як позаздрити Іванові. — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Питавсь пан сот­ник у пи­са­ря i про сю, так ни­щеч­ком йо­му призй­авсь: “Що, – ка­же, – же­лах со­во­ку­пи­ти­ся з її дще­рiєю Ода­рiєю, ду­же лi­по­об­раз­ною, i во­на, тре­су­гу­бо не­чес­ти­вая, за­мiсть же­лаємої дi­ви­цi, возк­ло­ни­ла у ки­ше­ню мою ти­ся­щек­ля­тий гар­буз i пок­ри пред­няя i зад­няя моя сра­мо­тою, яко ру­би­щем. Так се їй за оноє дi­ло та­ко­вая пинх­ва…” Аж ось i пе­ре­мi­шав їм Та­ли­мiн Ле­вур­да, кла­ня­ючись ни­зенько, i про­сить: – Будьте лас­ка­вi, па­не сот­ни­ку Ула­со­ви­чу, мо­же б, спо­лос­ка­ли i мою жiн­ку тро­хи, бо тро­хи во­на чи не вiдьмує… – Давай її сю­ди! — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

бi­ля Забрьоши­них во­рiт i впа­ло… Пан Ула­со­вич як геп­нув та аж не стя­мив­ся i не вздрiв, як Яв­до­ха з дни­щем щез­ла, i не вгле­дiв, хто з йо­го хвiрт­ки шморг­нув, тiльки ба­чить, що Пазька ко­гось про­вод­жа­ла. – Чи се ви, па­ни­ченьку? — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

Там бу­ло та­ке пи­са­но, що па­на Забрьоху, та­ки на­шо­го Ми­ки­ту Ула­со­ви­ча, за­чим не пос­лу­хав па­на пол­ков­ни­ка чер­нi­говсько­го та не прий­шов з хваб­рою Ко­но­топською сот­нею у Чер­нi­гов, як йо­му бу­ло пи­са­но, а за­мiсть то­го за­по­лiс­ку­вав у став­ку, ко­но­топських мо­ло­диць та ста­рих баб, мов плат­тя, та з пiв­де­сят­ка їх на смерть уто­пив; а да­лi, як ви­шу­кав про­меж них вiдьму, та їй i пiд­дав­ся, i чор­тя­цi ду­шу зак­рi­пос­тив, та й лi­тав у ви­рiй, мов той птах за­морський, що усi лю­ди ба­чи­ли, i ди­ву­ва­лись, i по­ля­ка­лись, а де­яким ма­лим дi­тям i пе­ре­по­лох ви­ли­ва­ли, так-то доб­ре ку­ман­ду­вав пан сот­ник над своєю сот­нею; так за те йо­го з сот­ни­чест­ва i змi­ни­ти… Як се по­чув на­род, так i вжах­ну­лись, i сто­ять, ро­ти по­роз­зяв­лю­вав­ши, а наш сер­деш­ний Забрьоха си­дить, мов га­ря­чим бор­щем пох­ли­нув­ся… i ка­за­ти б то, i у гор­лi заст­ря­ло, i поб­лiд, i по­си­нiв, i зо­пи­нив­ся, i сльози пус­тив. А Ри­го­ро­вич йо­му i ка­же: “От так же, па­не сот… чи то пак вже, па­не Ми­ки­то! — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

Якщо всередині — ніч, на серці — щем, у слухавках — «The Wall», довкола — мур, надворі — смоґ і …ядскоє самодєржавіє; якщо Твої стежки ведуть у тупики, за кожним поворотом — темний кут, а замість мами — глуха стіна, не впадай у відчай. Не панікуй, не зводь порахунків із життям і не втікай у світ ілюзій. — Невідомий автор, “Fleshka 2Gb”