звинність

Приклад 1:
), — а тому, що він не витримав випробування на Червоній горі (якби те випробування далося ще раз повторити, він уже ніколи не допустився б подібної помилки, чи йому знову сталося б так, як тоді на базарі, коли він, хлопчисько, якого все цікавило, підгледівши, як гравці в кості на очах обшахраюють довірливих селепків, захотів і собі раз заграти з безсоромними пройдисвітами в переконанні, що він, Онуферко, який підгледів їхні примітивні трюки, не дасть себе обшахраїти, і його однак попри його щойно набуті знання і, як йому здавалося, виняткову звинність, вмить обшахраїли? ), а коли життя ні до чого, то нема чого й гаятися на цьому світі, — висновок, що його Ковжун одразу ж і заходився здійснювати, і, не виключене, що тільки зустріч із Дзиндрою на медянковому полі і його келішок медянкового нектару з цілющими властивостями, а зовсім не те, що отрута від довгого лежання в зашкалубині на горищі вивітрилася й тому не подіяла, і врятувала йому, Онуферкові, життя, бо коли він, полізши на горище й вийнявши зі схованки на крокві завинений у клаптик газети майже чорний порошок, котрий придбала труїти пацюків незадовго перед тим, як залишила батька, і цю схованку Онуферко вистежив (він і сам не добере, як то сталося, що десь уже від трьох років він почав пхати носа скрізь, куди не треба, оскільки вроджена цікавість гнала його вивідувати першим усе, що навколо діється, а від цього багато речей ніби самі перед ним розкривалися, і він справді вивідував) і час від часу лазив пересвідчитися, чи там ще зберігається отрута, — адже саме як він, Онуферко, проковтнув порошок, запивши його водою з колишньої материної досить величенької пляшки з-під парфумів, з думкою, що зараз настане смерть і на горищі, заваленому старими меблями й різним непотребом його так швидко не знайдуть, він почув, як його на ім’я покликав приємний густий голос, і як Онуферко обернувся, то, власне, тоді вперше й побачив Дзиндру й тієї ж миті зауважив, хоч він зовсім не пам’ятав, ні як сходив з горища, ні як вимандрував за місто, біжучи стрімголов, як то згодом оповідав Славко Навроцький, повз отетерілого приятеля, який марно пробував зупинити Онуферка, гукаючи, куди це він так пл ітує, наче за ним женеться усе пекло, — що вони обоє стоять серед медянкового поля і Дзиндра простягає йому келішок медянкового нектару, а що то Дзиндра, Онуферко здогадався, ще заки Дзиндра заговорив, бо саме таким його й змальовувала баба Юстина, оповідаючи, як Дзиндра разом з Данилом Галицьким перебував у Хустівському замку й біля північної стіни (куди століттями пізніше саме в той куток у пивниці, де стояли діжки з порохом, влучила блискавка, висадивши замок у повітря) закопав скарб, врятований від Батиєвої орди з Десятинної церкви в Києві, і серед цього скарбу, за яким шукало стільки поколінь, — таж хіба Онуферко не лише ще малим разом з хлопцями, а й значно пізніше, уже невдовзі перед тим, як він мав від’їжджати на вищі студії до Праги, сам уночі, коли він удруге так негадано зустрівся з Дзиндрою, не попхався був, аби востаннє покопати за тим скарбом на Замковій горі?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”