Словник Української Мови
Буква
1. Властивість звуку, яка визначається його висотою, силою, тембром; характер звуку, що сприймається слухом.
2. Сукупність звуків, що лунають; те, що чути, що сприймається слухом.
3. Спосіб, манера виконання музичного, вокального твору; інтонація, вимова.
4. Перен. Сенс, ідейне спрямування, емоційне забарвлення (думок, слів, твору мистецтва).
Приклад 1:
Загалом башкирського національного елементу в моїх спогадах бракує (я вчилася, ясна річ, у російській школі і з башкирськими дітьми мої шляхи ніяк не перетиналися) — хіба що образ народного героя Салавата Юлаєва і звучання курая, побратима нашої сопілки. Всі ці дещо розмиті дитячі враження лягли в глибини пам’яти — якоюсь мірою розділити їх зі мною можуть хіба що мої колеґи з Інституту літератури Юлія Булаховська і Валерія Смілянська, що з ними ми зустрічалися у тому тимчасовому уфімському пристановищі, яке стало для нас на кілька років країною дитинства.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”
Приклад 2:
Автор поезій високого громадянського звучання, історичних дум, агітаційних віршів. К. Ф. Ріілєев у 1817—1820 pp.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”