зрівноважити

Приклад 1:
перестає бути людиною, часом і сама того не усвідомлюючи, що його, Соколюка, найбільше жахає, бо він не хоче веґетувати живим трупом з виїденою серединою, в котрого, вистачає йому відвернутися, зяятиме дірка уздовж усієї спини, — отож, щоб якось зрівноважити в собі надто протилежні прагнення в бік егоїзму й альтруїзму, однаково згубних у своєму крайньому вияві, а його, Соколюка, останнім часом дедалі більше заносить до крайнощів, — він, так би мовити, задля своєрідної профілактики, котрій, очевидна річ, сприяла нагода, яка здибує людину щойно тоді, коли вона до того визріє й ніби починає посилено випромінювати хвилі, що й притягують до неї певні події, — він, Соколюк, і придбав помешкання в Ґрімо, відкупивши його від одного свого пацієнта, який нагло мусів від’їхати до Бразілії й за півціни шукав покупця на помешкання й вітрильника, що негадано виявився ніби стрілкою на терезах його, Соколюкового, нутра, яка мала збалансувати невиважені шальки його душі, хоча коли він купував вітрильника, — саме вітрильника йому спочатку страх як не хотілося купувати, а що власник затявся, наполягаючи, що не продаватиме помешкання без вітрильника, то він, Соколюк, зваживши всі за і проти, звісно, погодився, оскільки було б справді глупотою не погодитися, — хоча коли він купував вітрильника, йому здавалося, ніби він купує його не задля себе (про себе він тоді й справді не думав), а виключно задля своїх пацієнтів, на яких вітрильниковий, дедалі поширеніший, спорт, як це він, Соколюк, за різних нагод переконувався, майже завжди сприятливо діяв. Очевидна річ, коли він, Соколюк, порядком дещо поширенішого курсу лікування став брати з собою в море й пацієнтів, зокрема тих, що вже й без нього вправлялися в цьому спорті й добре плавали, йому дуже швидко вияснилося, що він, сам того попервах не усвідомлюючи, як кіт, що серед трави безпомилково знаходить конечне для його організму зілля, придбав цього вітрильника задля власного оздоровлення, бож саме вітрильника, цього на короткий проміжок часу зматеріалізованого духа, що витає над водою, й потребувала його, Соколюкова, душа, оскільки завдяки вітрильникові, цьому зовнішньому втіленню одвічного гону до мандрів та авантурництва, не тільки особисто його, Соколюка, а й усього людства, — хіба саме не у вітрильнику горить свічка тій далечіні, що існує тільки в людській уяві?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”