зовні

Приклад 1:
Зовні став мовби меншим на зріст, міцнішим, зачіска пригладжена, хода впевнена і весь якийсь спокійно впевнений […]. Зміни в ньому мені неприємні: дороге було саме щось неспокійне, бунтівне, те, що шукає вираження, цей неспокійний вихор, ця хода легка, у вишину.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
Зовні не надто показний, театр «Ля Феніче» просто спалахує всередині — позолота, ліпнина, розписи! — я не буду всього цього змальовувати з доклад­ ністю, позаяк Монсиньйор на своєму безконечно довгому ПЕРВЕРЗІЯ 162 віку мусив побувати і в цих не обділених пишнотою стінах; між першим і третім дзвінком ми обійшли майже всі його закамарки в пошуках своїх місць, Респондент і далі їв цукро­ вані горішки, він роззирався навсібіч, ніби прагнув когось побачити, але більшість глядачів була в прерізних масках і фантастичних строях, venite pur avanti, vezzose mascherette1, якийсь Кінокефал наступив мені копитом на ногу, а потім нахилився до Респондентового плеча і щось шепнув йому на вухо, певно, вибачився, наші місця виявились аж на балконі четвертого ярусу, це дуже високо, майже під склепінням, Рес­ пондент крутив у руках бінокль, якщо мені вдалося правильно почути, той Кінокефал шепнув йому на вухо щось ніби «він тут пильнуй за другим ярусом вони теж будь обережний», знову дали дзвінок, «будь обережний, Орфею», сказала я Респондентові жартома, коли ми підіймалися сходами, тому що він зовсім не дивився під ноги і ледь не спіткнувся, на одному з поверхів ми перегнали напівсонного Казаплеґру, що в супроводі обидвох тілогрійок задихано долав сходинку по сходинці і не відповідав на шанобливі привітання знайомих, лише постійно кивав головою, як це буває в таких старих пердунів, Шапайзерка, ніби нічого особливого й не вичворила нині, здалека махала Респондентові рукою й, можливо, запрошувала до своєї окремої ложі, на щастя, Респондент не помітив цього розпусного жесту, явно заклопотаний чи­ мось іншим, навсібічним роззиранням, біноклем; Дежавю, цього разу одягнутий Арлекіном, тягнув за собою цілий Шлейф Старовини і Традиції; поруч промайнув хтось під личи­ ною найманого вбивці, але Респондент не зауважив його; «1836 року цей театр згорів», сказала я, «але був відбудо­ ваний у тому ж таки первісному варіянті з 1792 року», відповів на це Респондент, ковзаючи поглядом з-за окулярів по балко­ нах другого ярусу, адже наші місця приходились якраз посередині зали, то були дуже добрі місця, Доктор нібито випадково всівся поміж Респондентом і мною (а я так сподіва­ лася ще однієї зустрічі з його віртуозними пальцями, з цим чардашем Монті!
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
— ніхто, крім нього, Терентія, не звернув уваги почасти й тому, що зовні Мирося, попри сивину й зморшки, ще виглядала досить дебелою й майже такою ж енергійною й пащекуватою, як і понад тридцять років тому на пластовому здвигу у Львові, як це II запам’ятав він, Терентій, дивуючися, як хутко Мирося, — і це вона йому, Терентієві, роками перегодя сама розповіла, — на перше, властиво, не дуже й палке освідчення Михася Козелецького, — Михась завжди був і лишився сухарем, — вирішила ділити його долю, тобто, не ділити, — Михась зі своєї долі їй, Миросі, і рісочки не відміряв, адже Михасеві ніколи й на думку не спадало щось із нею ділити, і це вона, Мирося, хутко збагнула, хоча гордість і завадила їй своєчасно дійти єдиного висновку, що в її випадку йшлося не про ділити, а просто повністю присвятитися йому (таж хіба врешті-решт не лише Михась щось хотів, щось вирішував, щось плянував, а вона, Мирося, існувала виключно на те, аби сумлінно виконувати його волю й забаганки? ), відважно знехтувавши пересудами, які завжди згромаджують тягар неслави на жіночі, а не на чоловічі плечі, пересудами, особливо дошкульними в її, Миросиному, вузько запрограмованому середовищі, котре не раз давало їй відчути, що вона, Мирося, пішла жити на віру з чоловіком, який протягом майже тридцяти років не здолав узяти розлуки з першою жінкою, що під час другої світової війни залишилася з дітьми на Закарпатті, змінила прізвище, одружилася вдруге, народила ще двох дітей і вже кілька років тому переставилася до праотців, уможлививши Миросі нарешті стати узаконеною дружиною, коли це узаконення уподібнилося до порожнього звуку, не здатного надолужити згаяних років, оскільки це узаконення прийшло трохи запізно, як вона, Мирося, збайдужіла і до світу з його отруйними язиками, і до самої себе, і навіть до Михася Козелецького, її колись обожнюваного Михася, для якого вона, Мирося, поминувши перші два роки спільного життя була не так дружиною, чи то пак наложницею, як служницею й нянькою, що його пильнувала й жила на догоду йому, бож Михась жив для своєї частково уроєної, частково справжньої наукової діяльности, котра мала колись його уславити, залучивши і його особу до сонму довше чи коротше безсмертних мужів, ну а вона, Мирося, — вона жила для Михася, її єдине, надто невдячне безсмертя, а коли їй це на старощах врешті-решт таки остобісіло (а цьому, звісно, значною мірою сприяло погіршення здоров’я й насамперед безпросвітна самотність, яка взяла її, Миросю, в пекельні лещата) і вона вперше повнотою збагнула, що в її віці запізно починати життя від початку, та й куди ж тут, на лихо, починати, коли бракує здоров’я, коли не лишилося жодного свого зуба і штучні щелепи ятрять ясна, вражені артритом, тобто що перед нею, Миросею, мурована безвихідь і порожнеча, саме тоді її й обступили демони, згубники людського роду, а вже слідом за ними, щільно замикаючи бісівський почет, і нагодився пістряк, який лише скочив на вже проторовану гаспидними браточками стежку, хоча Мирося, перш ніж остаточно махнути рукою на себе й на весь світ, ще спробувала пошукати сякої-такої розради в горілці, до котрої вона раптом добряче причастилася, бувши доти непитущою, аж після першого серцевого нападу лікар мусів їй категорично заборонити і цю мізерну розраду, погрожуючи на випадок непослуху негайним інфарктом, що не дуже й злякав Миросю, однак пити вона так само раптово, як і почала, облишила, оскільки лікар, сам того не підозрюючи, зачепив зненацька ті почуття в Миросі, що урухомлювали в ній сильну волю, яку Мирося завжди подостатком мала, попри те, що все життя по- дурному й випахкувала її на вітер, як і тоді, коли, може, надто послідовно, як і більшість своїх вчинків, цілком покинула чарку, хоча не виключене, що один-другий поміркований келішок підтримав би її на дусі, бож без такої п ідтримки дірка в душ і зяйнула ще глибше, притягнувши до себе пістряк, на котрий Мирося протягом року, спочатку поволі, а тоді пришвидшено, вмирала, на останку побажавши скінчити свої останні дні не в лікарні, а вдома, оскільки в шпиталі для неї однак жодного порятунку не передбачалося, а у власних чотирьох стінах її бодай частіше міг відвідувати її сусіда Журавський та отець Терентій, якому довелося Миросю востаннє причастити, тому що усіх інших священиків, включно з отцем Козодубом, котрий рвався порятувати Миросину надто грішну душу, вона веліла не пускати й на поріг, і Михась, який ніколи не прислухався до Миросиних бажань, уперше (чому, звісно, не абияк сприяв Журавський) почув себе зобов’язаним виконати останнє Миросине прохання і навіть зі свого боку, що вже було зовсім зайве, бо ж він, Журавський, і так приходив, коли тільки траплялася вільна часина, попросив на дванадцять років молодшого від Миросі Журавського, до якого Мирося завжди ставилася з симпатією за його непоказну чуйність і доброту, попросив частіше заглядати до хворої, оскільки, мовляв, Миросю тішили його, Журавського, відвідини ще й тому, що, на відміну від її, Миросиних, однолітків-знайомих, він, Журавський, не просторікував про смерть, що вже й так стовбичила над хворою жінкою, муляючи очі тим Миросиним відвідувачам і відвідувачкам похилого віку, котрі, переконавшися, як хутко Мирося занепадає, бачили перед собою вже не Миросину, а власну смерть, навколо якої тоді тільки й точилася щедро зрошувана слізьми й охами розмова, що її Миросі вривався терпець слухати, аж вона веліла нагнати весь цей надто жалісливий, зачаклований смертю, як крілик гадюкою, старечий мотлох, від котрого вона, Мирося, жадала спокій принаймні тепер наостанку, коли вона з дня надень перетворювалася на кості й шкіру, і пістряк пришвидшено заповнював їй спочатку кишки, а тоді нирки й легені, аж її, Миросиного, тихого голосу, що дедалі слабшав, уже не міг чітко розуміти глухавий Михась, бож він не чув Миросиних відповідей, що зміцнювало Михася на переконанні, ніби Миросин мозок затьмарюється, а тим часом Миросина голова ніколи так чітко не працювала, як саме перед смертю, про що згодом отцеві Терентієві з подивом і розповідав Журавський, який інколи годинами просиджував біля хворої, потішаючи немощну жінку оповідками з життя, від чого Мирося оживала й навіть за тиждень до смерти, коли Журавський приніс їй фіяльково-рожевий букет із троянд, диких гвоздик, півників і гілочок японської вишні, звірилася йому, мовляв, якщо вона, Мирося, не помре, — бо саме перед смертю їй здалося, ніби в неї знову входить життя, хоча то лише борсалася в ній плоть, чуючи близький кінець, — то віднині вона, Мирося, житиме зовсім по-інакшому, не боячися починати своє існування на голому місці, оскільки щойно тепер вона збагнула, як це просто, дарма що досі вона цього не годна була втямити, бож її зір заповнювала густа марля, яка нарешті розчинилася в повітрі, відтуливши світ, про котрий вона, Мирося, й не здогадувалася, хоча цієї миті їй, Миросі, далебі незбагненне, як це вона ухистилася все життя протрюхикати путівцем, не призначуваним для неї, замість утрапити на ту єдину, простелю- вану долею перед самим її, Миросиним, носом, стежку, що її вона, Мирося, тепер зовсім ясно бачить перед собою, атому стільки про неї й торочить Журавському в надії: ануж їй, Миросі, якщо на те Божа ласка, ще поталанить бодай на короткий час ступити на цю давно порослу травою стежину свого призначення, у чому, звісно, він, Журавський, гаряче підтримував хвору, сподіваючися цим додати їй сили видужати, чого однак їй уже не судилося, — випадок, коли, на думку Журавського, Провидіння конче мусіло б поступитися й уділити жінці бодай кілька років життя, чого воно, проте, не завдало собі труду вчинити, своєю непоступливістю супроти Миросі, підваживши основи і його, Журавського, існування, яке раптом виявилося збудоване на піску й почало загрозливо на всі боки розлазитися, попри те, що нічого особливого нібито й не сталося, оскільки.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”