знай

Приклад 1:
Якщо прихилиться, то знай: Господь почув мої молитви. Засіваю Твою господу — житом-пшеницею і всякою пашницею, клечаю новорічними калиновими зиченнями.
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
211 ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ чи що — замість пострілу — ах яке повітря — кайфую від пейзажів — убивця був естет — що там з нашим футляриком га — ось він футлярик зовсім легенький — ось так ми її голубоньку — лебідоньку — а як по-українськи глушітєль — заглушник чи що — а як по-польськи срака — теж гарно — насадив — туше туше туше харно — щас как пальньом — ага тут закріпимо триніг — і гавтоматично — якщо твоя мама курва — як там Венеція через приціл — взять єйо на мушку — так здається випливають — одинадцята тридцять дев’ять з точністю до міліметра — не забути потім про рукавиці — кінці у воду як казав один веселий венецієць — а як ця штука по-їхньому — fucicare — ні не так якось — fucilare бо рушниця fucile — рушниця чи Гвинтівка — Гвинтівка чи рушниця — яка різниця — по-нашому фузея та й вже — або пушка — так обігнули мисик — перший кораблик другий кораблик — прямим курсом на цей — Канале ді Сан Джорджо так здається — випливають випливають — Стєнькі Разіна челни — пливіть лебедики — пливіть — що там писало набрати повітря чи що — до війська треба було йти — а не шлангувати по кав’ярнях — єслі ти мущіна — а єслі нє то шо — то в чоло — холера оце техніка — чи то оптика — мне відно всьо ти так і знай — оптика для синоптика — перший кораблик не чіпаємо він хороший — пливи пливи кораблику — по золотому яблуку — по яблуку по яблучку — поставлю тобі табличку — повна шизофренія — непогано пливуть — з шампанським на нижній палубі — чи як там ця штука називається може й не палуба — була палуба стане пагуба — палиться під захід сонця неба палуба — Геній і злодєйство — власну біографію власними руками — перший кораблик пропускаємо а другий кораблик весело вітаємо — ну що — де наш дарагой — хоч би в трюмі сидів не висовувався — якби знав — якби чоловік знав де впаде казав один гавичький ґімназ’яльний професор небіжчик — обана — він і ніхто інший — він — двух мнєній бить нє — ну й рєпа — обикновений бандіт — цікаво а поховають же на Байковому — повезуть рефрижиратором — прострелену тушу — а це в нас хто — а це в нас «кевін костнер» — особистий «кевін» — амбал як має бути — ну амбал де твоя інтуїція — за що тобі бабки — ну добре — мама я снайпера люблю — молітеся помолитесь — десять — дев’ять — вісім — сім — ПЕРВЕРЗІЯ 212 шість — п’ять — три — яких там три — чотири — аж тепер три — два — їден — амінь — ось так — відстрілявся — а ви — ви думали що я — ну й ну — то ви думали про мене що я — що я вистрелю — то ви мудачня та й вже — як ця штука знімається — відкручується чи що — ага ясно — так помахав би-м йому рукою — тафай тафай — пливи гівно пливи — я не вбиваю — я нікого не вбиваю бо сам душу маю — і до побачення (23) З Я щасливий знову бачити перед собою ваші уважні лиця. Мені залишається продовжити і закінчити.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 3:
Звісно, перегодя йому, Сороці, було невтямки, яким побитом розмова з випадковим чоловіком могла так вплинути на нього, попри те, що він, Сорока, ані не сп’янів настільки, аби не пам’ятати, що чинить, ані не відбіг глузду від гарячки й марень, щоб не відрізнити, де дійсне, а де уявне, і як це взагалі скоїлося, що він, Сорока, справді зняв зі штанів пасок, устромив голову у дбайливо злагоджений зашморг і повісився на дверях вокзальної вбиральні, що їх задом виламала та заблукана серед навколишнього шабашу українська селянка, переповнений сечовий міхур якої врятував йому, Сороці, життя, внаслідок чого він, Сорока, відмовився від подорожі на Україну, котру прислужники тьми приборкували штучним голодом, повернувся до Алма-Ати, тільки не до тітки, а до закутка, що його він, Сорока, винайняв у Рашіда Бодмаєва, узбека, якому він продав батьківський годинник, тікаючи від надто владної тітки, що місяцями пізніше, здибавши небожа на вулиці, замість закидати його докорами (а таке відхилення від тітчиної звичної поведінки мало означати, що й залізну вдачу часом долала самотність, і тітка мимоволі потяглася до несподівано віднайденого небожа, хоча спонтанного вияву почуттів він, Сорока, принаймні досі, не помічав у своєї родички, яка, врешті-решт теж була людиною, яку, бодай теоретично, вряди-годи мусіли опадати почуття й настрої, як і решту смертних, однак це ще не виключало й іншої можливости, а саме, що тітка вирішила йому, Сороці, показати вишу клясу примирливої поведінки і з цезарським розмахом, мовляв, ах ти ж, голопуцьку, знай наших! — унедійснити його, Сороки, хибне уявлення про неї, як про гієну, ладну лише перемивати кісточки власної одиначки, і цим, ясна річ, назавжди утерти йому, Сороці, носа, що їй, тітці, і вдалося, бож він, Сорока, тоді справді розчулився, байдуже, що пам’ятав із попереднього досвіду: тітка буває примирлива лише з розрахунку, коли вона чогось конче потребує, а це означає, що їй з якихось причин не вигідно остаточно поривати з небожем, до якого в ній, тітці, зрештою, завжди жевріла симпатія, доки він їй, самозрозуміла річ, не перечив, а що він, Сорока, тепер не лише не перечив, а й вочевидь зрадів, її побачивши, то вона, як досвідчений стратег, на лету оцінивши становище, перша й заговорила до нього і…), так наче між ними не заходило жодних сварок, кілька разів наполегливо повторила, аби він навідувався до них, бо Віка сумує без нього, хоч нічого й не каже, та й вона, тітка, воліє сталого партнера для гри в дамки, а тоді, глянувши на алма-атинське небо й націливши палець на єдину пухку хмарину вгорі, засміялася й мовила, що вона, тітка, на знак приязні дарує йому, Сороці, не якусь там цінну монету чи якийсь інший тлінний непотріб, що тільки розбещує людину, розвиваючи в ній ниці інстинкти власности, а отой світлий оболок у високості для споглядання, і від того, що вона, тітка, та сама залізна тітка, для якої, здавалося, природа існувала не більше, ніж зайві, назбирані звідусіль меблі в комунальному помешканні, а вже якісь там витребеньки на подобу мізерного оболока на небі й поготів, — від того, що вона, тітка, це вимовила, ніби водночас засвідчуючи, що вона не лише не гнівається, а й цією заувагою йому, Сороці, — ніби остаточно пересвідчившися, що нарешті й йому можна щось суттєвіше довірити, — уперше прохиляє завісу на досі цілком затінений, як друга половина місяця, бік своєї вдачі, про наявність якого він, Сорока, й не здогадувався, дарма що десь у найдальшому закутку свідомости він, Сорока, не виключав можливости, що протейно хитрюша тітка просто звинно шахує його, знаючи, на чому його, Сороку, найлегше заманити в пастку, — попри ці імовірні підводні рифи, тітчині слова глибоко запали йому в душу, сповнивши радістю, наче тітка відпустила йому всі гріхи, й та пухка хмарина на алма-атинському небі, яка невдовзі розтанула й яку йому, Сороці, майже з портосівською бравурою подарувала тітка, знаючи, як його схопити за живе (адже якби не та розмова з тіткою, він, Сорока, котрий натоді був у далеко не споглядальному настрої, ледве чи зауважив би ту хмарину і ледве чи відчув би той підземний поштовх у собі, котрий перегодя допоміг йому, якщо й не цілком вимаґлювати, однак значно знешкодити той глевтяк у своєму єстві, що почав був його, Сороку, знову поглинати), та хмарина назавжди лишилася йому в пам’яті; властиво, згодом саме ця хмарина, а не затягнена на цілу ніч гутірка вже в Харкові з Антоном Семиренком про людське життя й різні, незалежні від чоловіка випадковості взагалі, а про театр, Курбаса, «Березіль» і плянове винищування українського народу, зокрема, і наштовхнула його, Сороку, на думку заходитися біля праці про театральні вистави у Ватикані за Лева X, витворивши чи лише ожививши в ньому, Сороці, ту душевну фльору, яка не лише спонукала його заходитися біля розвідки про театр (це була тільки одна ланка в ланцюгу повільного самоусвідомлення й остаточного вибору), а й привела його, Сороку, до табору полонених у Беллярії, а тоді й у Ріміні.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”