змалечку

Приклад 1:
Хіба могло не перелитися в мене якимось чином побожне ставлення молодої матері до Тичини і його творчости — і ті колискові, що співалися мені на слова «Пастелей», і його телеграми, і вірші, які я знала змалечку, і особисті зустрічі (я вже згадувала мамину формулу зі щоденника «наш день «тичинізовано»). В Уфі Тичина подарував мені фосфоричний ліхтарик: «символ своєї зустрічі з М.: для неї він світитиме все життя» (1942).
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
Колись, i нестак‑то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнак‑шi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi — якщо в аудиторiї знайдеться екран i проектор — бодай кiлька кадрiв — тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й з по‑школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжу‑ваностi, звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей — хлопи як дуби, один в одного, мов пере‑митi, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з‑пiд нахмарених брiв, старанно, “на мокро” зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiр‑цi празникових сорочок, молодший, що, здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, — а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, — дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато‑рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, — це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював — i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, — якщо лиш не доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, — помалу‑малу стесує з виду вториннi навалькування, оголюючи скупу чистоту первiсної — Божої‑таки? — горорiзь‑би: все лишнє пiдтягається, пiдчищається, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все глибше висвiчу‑ються — очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з вiддалi часу — страшний i спитуючий, — що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Шкода, що ваша країна, властиво, не знала порядної вiйни — вiйна дає змогу багато дечого зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi, звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью‑Йорку якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею — видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, — попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, — зiзнаймося, ледi й джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби — чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи розбещеної дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: “Дай!” — ну й спiймав облизня, i добре йому так), — в цiй країнi, ледi й джентльмени, з її дедалi ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi — психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав — над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”