Приклад 1:
— й вийняв із грудей старчикове кресало, хоча саме тому, що кресало опинилося в повітрі, з океану, як джин з відкоркованої пляшки, й виснувалася та циклопічна вогняна куля, що виключно завдяки блискавичному втручанню Віктора Платоновича, замість спопелити Цизя, а за ним і весь світ, а, може, й усю світобудову, лише спаралізувала Цизьові лівий бік, сповнивши неповороткого каліку назавжди неослабним, з роками дедалі глибше усвідомлюваним подивом, якими звивистими шляхами Провидіння веде чоловіка, часто всупереч безголовій людській волі, до власного призначення, бож заки все це сталося, Цизьо наперед знав: тієї секунди, як він вийме з грудей старчикове кресало, його чекає неуникненна смерть, але саме ця смерть, якої він досі так боявся, нишком соромлячися й потерпаючи за цей нічим не поясненний страх, котрий коштував йому не одну безсонну ніч, насідаючи ядухою на груди, — ця сама смерть перестала його жахати тієї миті, як кентавр трохи докладніше заходився викладати йому свій погляд на дитяче виховання. Властиво, коли Віктор Платонович завів розмову про дитяче виховання, Цизьо лише тоскно передчував небезпеку, не припускаючи, що вона вже поруч, бо хіба йому було втямки, що він подарує кентаврові старчикове кресало в повній свідомості (він поняття не мав, звідки раптом з’явилося в ньому це знання, не затьмарене найменшим сумнівом, що це саме так і станеться): щойно кресало залишить його, Цизьові, груди, він упаде мертвий, але заки він помре, — нехай це навіть триватиме лічені секунди, — він, Цизьо, який заледве марно не звікував на цьому світі, не відчитавши знаків, що їх йому час від часу посилало терпляче Провидіння, нарешті добіжить свого призначення, про яке він і не здогадувався доти, доки кентавр не заходився йому, Цизьові, докладно вияснювати, закликаючи небо й землю в свідки, як він, кентавр, ладен перебрати на себе будь-які митарства, — та й жодні труднощі його не лякають, — аби йому тільки пощастило запалити бодай малий, завбільшки зі сливку, вогник у людській душі, як колись запалив у ньому самому Петрусь Саламаха, — признання, від якого в Цизя попливла палуба під ногами, оскільки тієї хвилини, проте зовсім не тому, загрозливо хитнуло корабель, зі слів Віктора Платоновича (щойно він докинув, мовляв, після відвідин Насті, він, кентавр, заки остаточно присвятитися дитячому вихованню, ще мусить податися на Україну, тобто, властиво, до Мордовії, куди загнали всю Україну), в нього, в Цизя, влучила розпечена праска: Господи, матінко Божа й усі святі, який же він, Цизьо, неотеса з ледачою душею й мозком!
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
