Приклад 1:
Земля погрожує злим зорям п’ястуками буків. Мов ряд зубів трухлявих, пні стирчать із ям, мов з пащі.
— Невідомий автор, “152 Zieliena Ievanghieliia Antonich Boghdan Ighor”
Приклад 2:
Потім ми шалено покотили вниз — Янус Марія розігнав свій «порше», чи що там у нього, майже до двохсот на годину, ми увірвалися в край, де не стало снігу, де були зелені трави, це така земля, «wo die Zitronen blùhn»1 (a ти, Цитрино, квітла в цім краю? — що за прізвище ідіотське, я закохався по вуха вже в саме ваше прізвище, пані Різенбокк 2), сонце било нам в очі, скелі летіли обабіч автостради, а проте всюди були придорожні знаки людського перебування: міст над потоком, капличка, корови в травах, Божа Матір, зруйнована вежа, облуплений мур, кілька овець, школа за поворотом, Божа Матір, опудало в саду, розбійничий замок, мисливська ресторація, автозаправка, Божа Матір, капличка, пасіка, рибальський заїзд, водяний млин, цвинтар, Божа Матір, дівчинка з кошиком, розбійницький замок, готель з геранями (гарденіями?
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 3:
), і тому кодола, що її над усім Римом розкинув Безручко, й ослабла (і саме це й підкосило Чоботаренка, а зовсім не те, що гуска, помітивши, як Чоботаренко — чи то з переляку, чи то з радісного запаморочення, що перед ним, зачучвіреним телям, розчахнулися небо й земля, від чого і янгелові, не те що людині, голова пішла б обертом, — зупинився, аби, грішним ділом, стати біля Траянової колони востаннє до вітру, збила нестримного зухвальця крилом униз, приказуючи: quod licet Jovi, non licet bovi), і Чоботаренко, втративши рівновагу, сторчма полетів униз, аж Тадзьові довелося ледве живого линвоскока, котрому мало не випала Ікарова доля, витягати з води, що поволі на помах Безручкової правиці зменшилася з океанського розливу на той неосяжний Дніпро, який жив у Тадзьовій уяві, — а тоді, — ривками — вже й на звичайнісінький, на той час досить мілководий Тібр, звідки Тадзьо ледве виволік обважнілого, напівпритомного Чоботаренка, який, прочумавшися за кілька метрів від берега, мало не втопив Тадзя наглим борсанням, щосили рвучися назад і вигукуючи, що без того світла, з якого його ґвалтовно виривав Тадзьо, він, Чоботаренко, не годен і миті проіснувати, бо пощо йому ялове життя, — а після тих видив, які він споглядав, яке життя здається не яловим? коли він Уже занурювався в світло?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
