Словник Української Мови
Буква
1. Стан, процес або результат втрати культурних, цивілізованих рис, повернення до дикого, первісного стану; одичання.
2. (У біології, сільському господарстві) Втрата культурними рослинами або свійськими тваринами цінних господарських ознак внаслідок тривалого зростання або утримання без належного догляду, що призводить до появи рис, властивих диким формам.
3. (Переносно) Втрата духовності, гуманності, моральних якостей; озвірення.
Приклад 1:
— а це, як він уже дещо набрався розуму (зрештою, цьому усвідомленню деякою мірою сприяло й те, що коли він цілу зиму жив на півночі Канади, уперше полюючи одинцем і заготовляючи шкури, йому майже кожної ночі, замість дичини, снігу й лісу, снилися ті цитриново-рожеві краєвиди з новозеландськими сходами й заходами сонця, котрі невдовзі стали й говорющими, і то зовсім не тому, що він, Пилип, узяв був тоді за звичку голосно сам із собою розмовляти, щоб чути навколо людський голос, який виривав його з самотности й здичавіння), а це й навело його на здогад, який з часом переріс майже у певність: чи не був весь його потяг до малярства, який нібито аж надто позірно маніфестувався в тих цитриново-рожевих краєвидах, що виповнювали його сни, — далеким і тому, звісно, й спотвореним відсвітом його, Чоботаренкового, призначення, про яке він зеленого поняття не мав (а хто коли мав, навіть як Провидіння, як тоді перед Чоботаренком у Римі, й розгортає перед самим носом смертного створіння книгу буття? ), — завдяки чому Пилип так довго й не міг розшулічити, що й до чого, — але яке його так рано й виштовхнуло з Нової Зеландії, змусивши тинятися по світу?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”