збитий

Приклад 1:
Тобто не зовсім звичайного цвинтаря, як одразу ж вирішив Свирид, бо на цвинтарі ліворуч біля решток розбитого мармурового янгола височів на швидку руч збитий з непофарбованих. надтрухлих дощок й обліплений давно вилинялими й пороздирані ми плякатами, з поодиноких кусників яких ще можна було відчитати: «Вся влада радам!» — «Пролетарі всіх країн, єднайтеся — кіоск, де продавали, загортаючи в старі газети тюльку, а праворуч трохи поодаль від звалених на купу хрестів і камінних могильних плит виднілася криниця, до якої, як і до кіоску 3 тюлькою, стояла довжелезна черга спухлих від голоду селян, за якими Свирид і собі став у чергу до криниці, оскільки від спеки й мекання на дядька Данила його долала спрага, а він стримувався відлучатися кудись далі за водою, щоб не проґавити дядька, однак тієї миті, як Свирид приєднався до черги, він зауважив: з усіх присутніх він єдиний кидає тінь, що, звісно, означало тільки одне, а саме: навколо нього самі мерці, — ствердження, котре не злякало Свирида з тієї простої причини, що він одразу ж зорієнтувався: мерці надто кволі, аби йому заподіяти якесь лихо, недарма дядько Данило казав, що страшні — живі, а не мертві, та й потім їм, либонь, не до Свирида, бо всі вони стоять за живою водою, про яку малий Свирид подостатком наслухався, хоча при ньому дорослі на загал, і не розпускали язика, мовляв, якби цієї води дістати бодай пригорщу, бодай кухличок, бодай по краплині на чоловіка, усе одразу змінилося б, люди зірвали б з себе сиричуватий мішок страху й заціпеніння, куди їх підступом, підмащеним лукавими обіцянками волі, рівности й справедливости запхав нечистий, що боїться цієї живої води гірше від ладану, оскільки жива вода випростує душі й зцілює поламані хребти, — припинилися б розстріли, кривди й терор, від яких вгинається земля, треба лише живій людині (мертві не годні цього зробити для живих, хочби й як їм цього хотілося, оскільки вони вже звідали мертвої води, і тому й не мають сили) винести на поверхню бодай слоїк цілющої води, що її довжелезним черпаком просто з криниці наливала в складені горнятком простягнені долоні сумна молодиця-смерть у вишиваній чорними хрестиками сорочці, як це носили сільські статечні бабусі, яких Свирид вряди-годи подибував на ніженському базарі, лише на відміну від них у прим’ятій і забрудненій, — смерть, що її час від часу опухлі хапали за рукав, пробуючи їй щось витлумачити, на що смерть тільки скрушно похитувала головою, і цей її відмовний рух якимось дивним чином остаточно зміцнив Свирида на думці: хоч би й Що там коїлося, він, Свирид, конче мусить винести з собою бодай пригорщу живої води, і він це зробить, нехай лише дочекається своєї черги, яка, проте майже не рухалася вперед, бо з боків.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
— отут я вперше глянула на нього — то був молодий, десь пiд тридцятку, невисокий, але купно збитий, як iз цiльного куска виллятий “шпiк”, його прегарнi, мов сливи, очиська заволiкло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен iз‑за грат свого життя, сотнi чоловiкiв рiзних нацiй i кольорiв шкiри, виткнутись на хвильку — можна, от чого не можна — це вийти назовсiм; “Pardon me?” — перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким вiдшива‑ється нахаб, i той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що — все, кiнець, викручено контакти, — “нi, нiчого”, пробелькотiв i ще щось далi мимрив собi пiд носа, вже по‑своєму, — могутнiй тваринний заклик його тiла зiв’яв, скрутився, став швидко‑швидко вичахати, поруч мене сидiв звичайний собi причепа‑емi‑грантисько — втiм, небавом i встав, i попрямував — чи до виходу, чи десь iнде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, iно вигулькнувши, розчаклувала стать.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Нi чорта ви не знаєте, та й нi до чого воно вам, у вас свої, не менш муторнi ночi, ви вкорочуєте собi вiку в ошатних сабербiальних будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким їсти iндика на Thanksgiving, тiльки я вже замахалась од власної всесвiтньої спочутливости, замахалась бачити, куди не пiткнусь, — iно горе, горе i горе, — чи то я так влаштована, чи то моє “гостро трагiчне свiтовiд‑чуття”, як антена комашиного вусика, всюди виловлює запах горя, i я крекчучи повзу на нього, замiсть весело трахатися з молодим здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати — уже здолав “Хатину дядька Тома”, щось iз Джейн Остiн i спинився на “Пригодах Тома Сойєра”, а тодi якось, одного вечора, п’ючи чай у мене в кухнi, — приїздив пiсля тренувань, розпашiлий, стягував куртку через голову, метав на лiжко, смiшно, по‑цуценячому, нюхав собi передплiччя: щойно з басейну, ще пахну хлоркою, — життям вiн пахнув, блiн, життям! — захоплено розповi‑даючи, що вже навчився уявляти описаний у книжцi краєвид або кiмнату, зненацька перебив себе й спитав простосердо: тiльки де ж я тепер знайду таку дiвчину, щоб про все це з нею розмовляти?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”