заповідати

Приклад 1:
Адже хіба хто очікував, що після того, як Пилип’юк усім заповість довгі літа, успіх у подальшому житті й навіть не абиякі достатки, як Максимові Хурі, що кількома роками пізніше переїде з Англії до Америки й там, завдяки своєму дедалі винахідливішому перукарству, вперше випробуваному на головах дивізійників, та відповідній кебеті виавансує мало не в мільйонери, — той сухий чолов’яга з риб’ячим профілем раптом, не спитавшися ні в кого згоди, вхопить бляшані карти, які загримлять у його руках, як гримучі змії, й заходиться кожному з чирв, дзвінків та винових краль, штудерно видряпаних шматком дроту на блясі з-під консервів, скоромовкою заповідати такі жахіття, аж йому, Минькові, та його товаришам стане волосся дуба й перехопить віддих і тільки згодом, уже після похорону професора Сороки, спаде на думку, що, властиво, усім їм світила б та сама доля, що й професорові, бож той чоловік із п’ятого полку, той непроханий зухвалець, який після досить таки незвичного відчитування присутнім їхнього маловтішного майбутнього, наче в воду канув, хоча він, Минько, згодом шукав його по всьому таборі, — той чоловік, видно, затявся накликати з небуття гемонських сил, котрі й справді почали були мертвотним слизом улялечковувати присутніх, паралізуючи серце й розум отрутою безпросвітку й розпачу, якби хлопці, що, за винятком професора Сороки, або походили з села, або з тих малих містечок, що ще мали досить тісний контакт із селом, і тому й визнавалися на певних проявах довкілля та на справжній, прихованій пов’язаності речей, — здатність, якої зі шкодою для себе переважно відбігали притлумлені багатоповерховими кам’яницями, поганим травленням і, головне, браком віри в Усевишнього перегодовані міщухи, — якби кожен із хлопців, чуючи наближення небезпеки, мимоволі не склав був пальців дулею (найдійовіше пугало проти сатани), як це дома, коли зі смерком починала швендяти нечиста сила, поспіль практикували в подібних випадках, — і їм усім нічого не сталося, єдиний професор Сорока, заплатив за це життям, внаслідок інтелігентської відірваности від землі та її цілющого струму чи то не здогадавшися, що треба таке вчинити, а чи (що теж не виключене) порахувавши дулю за давно спорохнявілий забобон, чим лукавий з утіхою й скористався. А втім, хоч і скільки перегодя він, Минько.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”