запевнити

Приклад 1:
Завершення акції відбувалося вже на поліційному постерунку, де, пояснюючи свої екзотичні дії, Перфецький міг запевнити лише в одному: за його ж таки припущеннями, в нього було вселився дух легендарного татарського вершника, який за часів пізнього середньовіччя пострілом із лука на півноті обірвав життя пильного сурмаря з Мар’яцької вежі. Поліціянтів міста Кракова ця версія не надто переконувала, тож справа рухалася, здається, до суду, аж поки одного дня в невідомий спосіб і цілком безслідно Перфецькому (він же Карп Любанський) не вдалося вислизнути з-за ґрат і, відчайдушно працюючи плавниками, розчинитися в непролазних безвістях.
— Андрухович Юрій, “Перверзія”

Приклад 2:
Колись, i нестак‑то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнак‑шi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi — якщо в аудиторiї знайдеться екран i проектор — бодай кiлька кадрiв — тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й з по‑школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжу‑ваностi, звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей — хлопи як дуби, один в одного, мов пере‑митi, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з‑пiд нахмарених брiв, старанно, “на мокро” зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiр‑цi празникових сорочок, молодший, що, здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, — а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, — дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато‑рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально прошу звернути увагу на обличчя, ледi й джентльмени, — це прекраснi, вимовнi обличчя, над якими попрацював — i Божий рiзець, i роки трудного життя, котре, — якщо лиш не доскiпуватися в нiм повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, — помалу‑малу стесує з виду вториннi навалькування, оголюючи скупу чистоту первiсної — Божої‑таки? — горорiзь‑би: все лишнє пiдтягається, пiдчищається, виопуклюються чола, впертiшають щелепи, i все глибше висвiчу‑ються — очi, очi, очi, чорнозем пiдвiвся, i погляд його з вiддалi часу — страшний i спитуючий, — що з ними всiма потiм сталося, вимерли в тридцять третьому?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
Звичайно, сатирик, як i сатира, цiлком заслужено не користуються поспiхом серед деяких поважних людей нашої республiки, звичайно, деякi поважнi люди нашої республiки не без пiдстав вважають, що сатира вiджила свiй вiк i в нашому суспiльствi їй нема мiсця, але дозвольте все-таки запевнити: ми нiколи не пiдслуховуємо тодi, коли не можна пiдслуховувати. Ми також i не пiдглядаємо тодi, коли не можна пiдглядати.
— Невідомий автор, “187 Sini Ietiudi Mikola Khvil Ovii”