запевнення

Приклад 1:
— і цю Ковжунову підозру, згодом затужавілу в переконання, виснуване, як казала Марися, не так із дійсности, як із Ковжунового упередження до Ольги, наслідком чого Ковжунові завжди шкода було Токмининого Якова, котрий, попри майже цілковитий брак материної уваги до його особи, обожнював свою пащекувату родительку, — не захитували навіть Марисині наполегливі запевнення, мовляв, Ковжунові просто не вистачає терпцю, аби знайти до Ольги невідштовхувальний кут співіснування, так наче він не мав нічого ліпшого в житті, як тільки вишукувати цей кут, не вистачало йому власних кутів! хоча не виключене, що заради Марисі, аби їй зробити цим бодай невеличку приємність, він, може, якось і добіг би цього кута, якби Ольга щоразу, і то, як на лихо, саме тоді, коли він сповнювався найкращими намірами, не дратувала його ніби навмисною різкістю й нетерпимістю, за якими вищирювався, як на Ковжуна, найнестерпніший демон, — демон повчати інших, хоча сама Ольга не терпіла повчань, — наслідком чого не тільки Ковжун не знаходив з нею спільної мови, — адже, крім Ларисі, її справді ніхто не терпів, що Ольга зараховувала на карб людської зіпсованости, а не своєї вдачі, — а й її власний чоловік, здавалося б, уже такий смиренний нерушвода, байдуже, що юрист, Сидір Погорільний, царство йому небесне, узяв з нею офіційно розлуку, навіть не дочекавшися народження єдиного сина, який згодом на честь матері звів прізвище рано померлого батька до літери «П» з крапкою й рискою перед прізвищем «Токмина», що ним Яків тільки й підписувався, без огляду на те, що матір, ім’ям якої Якова дражнили ще в гімназії, ніби наперед запрограмовуючи його долю й тому й називаючи його не по-батькові Сидоровичем, а — Ольговичем, майже не опікувалася своїм нащадком, — аби на старощах, ані трохи не подобрішавши до відданого Якова, любленого студентами викладача, знаного професора-орнітолога, доктора наук і почесного члена різних українських та іноземних закладів і товариств, Якова, що його Ольга не тільки перед знайомими, а й у прилюдних виступах, де Токмина все ще вряди-годи виголошувала не надто блискучі, але завжди посутні, хоч і зайво кусючі доповіді з не меншим запалом, ніж за молодости, обзивала дурнем щоразу, як Яків їй чимось не догоджував, — цілковито розмагнітилася на онуках?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”