запаморочення

Приклад 1:
Я також немічний, маю сильне запаморочення голови, біль повік, але ходжу, як Ви, з паличкою і не даю за виграну. Навіть стараюся писати коротші речі для
— Коцюбинська Михайлина, “Книга споминів”

Приклад 2:
), і тому кодола, що її над усім Римом розкинув Безручко, й ослабла (і саме це й підкосило Чоботаренка, а зовсім не те, що гуска, помітивши, як Чоботаренко — чи то з переляку, чи то з радісного запаморочення, що перед ним, зачучвіреним телям, розчахнулися небо й земля, від чого і янгелові, не те що людині, голова пішла б обертом, — зупинився, аби, грішним ділом, стати біля Траянової колони востаннє до вітру, збила нестримного зухвальця крилом униз, приказуючи: quod licet Jovi, non licet bovi), і Чоботаренко, втративши рівновагу, сторчма полетів униз, аж Тадзьові довелося ледве живого линвоскока, котрому мало не випала Ікарова доля, витягати з води, що поволі на помах Безручкової правиці зменшилася з океанського розливу на той неосяжний Дніпро, який жив у Тадзьовій уяві, — а тоді, — ривками — вже й на звичайнісінький, на той час досить мілководий Тібр, звідки Тадзьо ледве виволік обважнілого, напівпритомного Чоботаренка, який, прочумавшися за кілька метрів від берега, мало не втопив Тадзя наглим борсанням, щосили рвучися назад і вигукуючи, що без того світла, з якого його ґвалтовно виривав Тадзьо, він, Чоботаренко, не годен і миті проіснувати, бо пощо йому ялове життя, — а після тих видив, які він споглядав, яке життя здається не яловим? коли він Уже занурювався в світло?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 3:
— цiлком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила пiд час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цiлунком, храмовою проституткою — от ким я мусила бути в попередньому життi, але в цьому — в цьому, серце, менi ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью‑йоркському метро, де я сидiла, з головою поринувши в останнiй роман Тонi Моррiсон, хтось ляпнувся поруч мене на сидiння, всiм тiлом притискаючи до металевого бар’єрчика, — i мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут‑таки вiдiзвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усерединi, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина — хто вiн там не є — вже скiлька зупинок нависав був надi мною, i якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цiй запльованiй пiдлозi, бо ж, кохаючись по‑справжньому, зливаєшся не з партнером, нi, — з розбуялою анонiмною силою, що протинає своїми струмами все живе, пiдключаєшся до неї з тим, аби на кiлька секунд — а‑ах! — катапультуватися в вiбрую‑чу вогнистими контурами чорноту, якiй нема нi ймення, нi мiри, на цьому стоять усi поганськi культи, то тiльки християнство списало це злиття за вiдомством Чорнобога, замурувавши людинi всi виходи з себе, окрiм єдиного — через верх, але для нашої доби, хоч по сутi й пост‑християнської, уже вiдрiзано шлях до повороту назад, в оргiастичне свято вселенької єдностi: ми, кожен зосiбна, безнадiйно зараженi проклятою свiдомi‑стю ваготи й ущiльненостi власного “я”, i тому переможно чистий, голосний i високий музичний тон вимкнувся й згас у моєму тiлi одразу ж, як тiльки той, справа, — заговорив: десь через зупинку обiзвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”