захиріти

Приклад 1:
Властиво, заделікатний, і через цю делікатність йому, Вікторові Платоновичу, який любить не лише сам говорити, а й дешицю послухати, щоразу доводиться наполегливо вмовляти устима, аби він витяг з шухляди свої записки, бо Устим переважно, замість прочитати один, другий уривок зі спогадів, яких він трохи соромиться, потерпаючи, — як на його, Віктора Платоновича, думку, — цілком безпідставно, — мовляв, надто вже вони сухо й нештудерно, наче записи в корабельному журналі, покладені на папір, — воліє грати з ним, кентавром, у шахи, що, — нема слів, — сама собою приємна розвага, оскільки в Устима на шахи добре спланований мозок, але вона, на жаль, як і кожна розвага, не заступає для нього, Віктора Платоновича, який завжди був безнадійним дітолюбом, звичайнісінького дитячого виховання, занедбаного по всьому світу, — виховання майбутніх, не скалічених страхом, ненавистю й сектярською нетерпимістю повновартісних мешканців земної кулі, виховання, до якого він, кентавр, має справжнє покликання, попри те, що Настя, завдяки молодості й трохи невідповідному оточенню й сумнівається в цьому, завдаючи йому, досвідченій няньці й випробуваному наставникові, нестерпного болю, аж він, Віктор Платонович, щоб остаточно не захиріти з розпачу, — ну, просто камінь на серці, та й годі! — і вирішив оце, нехай і зовсім не джентлменським способом, височити Цизя на палубі й вилити йому нарешті всі свої жалі, бож кому чужому отак просто відкриєш душу?
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”