юстина

аж поки він сам уже коротко перед матурою звернувся потайки за розрадою до баби Юстини, місцевої чаклунки, котра ще перед Онуферковим народженням, розсердившися за визначену їй Ковжуновим батьком, хустівським суддею, незначну грошову кару за якесь надто показне відхилення від закону, зопалу наврочила суддевому тоді ще не народженому синові, що той за неї тричі відсидить у в’язниці, наслідком чого Онуфрій Ковжун мало й не загинув спочатку в угорському, потім у Радянському, а тоді ще в німецькому ув’язненні (і все за ту нещасну люто затоптувану в землю самостійну Україну), хоча баба Юстина, Згодом усім серцем прив’язавшися до Онуферка, щиро потерпала, що не годна повністю відкликати назад навісні слова, шкодуючи Онуферка, який не раз навідувався до неї, — аби вона закрила йому внутрішнє око на минуле й майбутнє, бо він не годен, склавши руки, знести того нелюдського тягару, того нескінченного жаху, що випав на долю українського народу, про кривди якого серед навколишньої вовчої колотнечі за місце під сонцем ніхто й слухати не хотів, зайвий раз нагадуючи м’якосердним, надто незлопам’ятним, надто невивертким гречкосіям-селепкам, що лише «же през шаблі маєм право», і тоді стара баба Юстина, котра, як дехто присягався, пам’ятала в Хусті ще татарську навалу, порадила Онуферкові, як настане повня, піти на Червону гору, лягти серцем на землю, але так, щоб видно було внизу води Ріки й Тиси, й проказати на повен голос, не боячися чортовиння, яке здійметься навколо, навіть якби Онуферкові падали на голову цілі скелі, молитву-закляття, котрої вона його навчить, що, звісно, не затулить йому внутрішнього ока, яке йому відкрила вода мертвих, проте надасть сили витримати випробування, які людина воліла б оминути, бож не дарма він, Онуферко, ковтнув води потойбіччя, хоча це сталося лише тому, що на верхньому кладовищі, — подробиця, котру тепер мало вже хто й пригадує, — похований Омелян Плиска, для одних великий святий, для інших — могутній характерник, і тим, хто випадково напивається з джерела на Замковій горі, час від часу, коли зло надто порушує світову рівновагу, він і дарує нелегкий дар провидця, щоб людям не всихало світло в душі, заважаючи прямувати до свого призначення, — отож, як він, Онуферко Ковжун, усім серцем проказуватиме молитву-закляття, кожною клітиною свого єства прагнучи порятувати всіх нещасних і покривджених, то жар тієї молитви-закляття оприсутнить у ньому промінь, на якому тримається і з якого виникає всесвіт, і тоді йому, Ковжунові, вдасться так довго, як він чутиме в собі той промінь, знешкоджувати найлютіші звірства, що діються на землі, а зокрема «на нашій, не своїй» Україні, тільки нехай він не жахається, що коїтиметься в його власних грудях (хоч саме тут їй не вільно давати йому, Онуферкові, докладні вказівки чи пояснювати, чому саме не вільно) тому, що той промінь важко витримати смертній людині, може, навіть ще важче, ніж знання минулого й майбутнього, в чому, зрештою, Ковжун сам пересвідчився, бо тоді, як він на Червоній горі припав серцем до землі, проказуючи молитву-закляття баби Юстини, груди йому розкрилися, і він побачив перед собою над Рікою й Тисою, а заразом і в самому собі всю світобудову, і тоді розслоєний голос у ньому, який містив усі голоси минулого й майбутнього, вимовив іскру, з котрої Онуферкові й засвітилося в мозку: всесвіт — це видима частина Бога, хоча людським розумом того не збагнути, проте, як на людську мірку, — то це виглядає так, — і тоді Ковжун і побачив, як з мачини виснувався еліптичний промінь, промінь-яйце, далеко страшніший і могутніший, ніж усе досі уявлюване й знане, і (значно смертельніший, ніж найсмертоносніше, згодом повідкриване, проміння на подобу лазера, над яким, — як це Ковжунові понад півстоліття після видива на Червоній горі розповів Мусько Старунько, потерпаючи за все людство, а особливо за так хижо винищувану без’язику й не оснащену залізними ліктями Україну, яку старші браточки заповзялися звести до погною для єдинонеділим- ної нації, оскільки, мовляв, за тоталітарних режимів, — а вони моровицею ширяться по всій плянеті, наближуючи сурми Страшного Суду, — щораз нові відкриття, не унапрямлювані етикою й сумлінням, — бо що духовному плебеєві-безбатченкові етика й сумління? — пануй і розпаношуйся зараз, «а там — хоч потоп! — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

), силою своєї незміренної напруги, що на ній тільки й тримається світ, оприсутнять в його грудях той божественний, злоунедійснювальний промінь, що його Ковжун так безглуздо просвище, звівши бабині зусилля нанівець секундною зарозумілістю, яка вмить наллє йому груди пихою вибранства й змусить спересердя голосно побажати (а хіба не попереджала баба Юстина, щоб ані пари з уст? ), аби дідько (а згадувати лукавого й поготів, бож чи не сама ця згадка й спричинила згодом Онуферкове самогубство, що не здійснилося лише завдяки втручанню Дзиндри? — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

— містилася й чаша з Господньою кров’ю, наслідком чого Божа благодать і торкнулася Закарпаття, зокрема ж Хусту, аж люди стали показувати місце, де об’явилося осереддя землі, хоча тепер та чаша, невидима для пахолків зла, перебуває у дальніх печерах під Дніпром, бо її згодом, як казала баба Юстина, оскільки один з чашоносців доводився їй якимось далеким родичем, підземними проходами, котрі, мовляв, ведуть із Замкової гори до Київських печер, віднесли назад до схимницького підземелля в Києві два ченці, і скрізь, де вони проносили чашу, лишався на камінні, калюжах і глині світловий слід, що його Онуферко на власні очі бачив тієї ночі, як востаннє шукав за скарбами на Замковій горі, — і то зовсім не тому, що лопата, яку він надто рвучко загнав у землю, наскочивши на камінь, лупнула його держалком межі очі, засвітивши не якісь там поодинокі зірки чи калюжки, а цілі світлові водоспади в голові, коли його Дзиндра повів до Києва тими сталактитовими коридорами, котрі вели чомусь повз підземне прісне море під Сагарою, хоча Дзиндра ні словом не зрадив, чому, аби дійти до Києва, треба було пхатися аж під Сагару, однак, попри Дзиндрине відмовчування, бож Онуферко на кожному закруті поновно прискіпувався до свого чимось заклопотаного провідника, Ковжун зовсім виразно знав, оскільки незадовго перед другою зустріччю з Дзиндрою, він, Онуферко, читав про нібито питне море під Сагарою, і воно йому кілька разів снилося, аж він міг на дотик розпізнати ту воду, бож та вода була особливо кругла, попри те, що око не вирізняло в ній ні якихось водяних мутр чи кружал, — а коли Онуферко здивувався, пощо, аби потрапити до Києва, вони роблять такий велетенський гак, явно збиваючися на манівці, то Дзиндра заспокійливо пояснив, що найдальший шлях — завжди найближчий, — і справді, Онуферко не тільки ще тієї ж ночі потрапив до Київських дальніх печер, а й побачив чашу з Господньою кров’ю, чашу, яка, властиво, йому більше нагадала Дзиндрине яйцеподібне дзеркало-промінь, котре Дзиндра розкрутив був перед остовпілим Онуферком на Замковій горі, тільки та чаша висіла в повітрі, замість, як казала баба Юстина, покоїтися на грудях змощілого праведника в Київських дальніх печерах, чекаючи, заки її торкнеться молода рука, що винесе ту чашу на світло денне, аби навіки щезло зло на землі так, як щезли були на Замковій горі руїни й дерева, а на їхньому місці виник угорі на обтесаній скелі, полігон, дуже подібний до тих полігонів, що їх десятиліттями пізніше бачив Ковжун разом з Марисиним Іваном, який став йому, Ковжунові, рідніший за сина, у Південній Америці, полігон, звідки видно було весь світ, — щойно Дзиндра, котрого тоді вдруге зустрів Онуферко, показав Ковжунові, який кинув лопату й вибалушився на Дзиндру, оскільки саме Дзиндру він найменше сподівався здибати тієї ночі, — показав Ковжунові дзеркало-промінь, за допомогою котрого, як це задовго перед цією зустріччю оповідала баба Юстина (хоча згодом в устах Дзиндри, тільки не на Замковій горі, а на угорському кладовищі, де Онуферко востаннє бачив Дзиндру, ті самі пояснення звучали дещо інакше, чому, звісно, могло сприяти й відмінне наставления самого Онуферка бодай тому, що жива істота — це не копил, непідвладний мінливим настроям), людина нібито спроможна, і то не вдаючися по допомогу до чарки чи до настоянки з маку, бо кожному чоловікові (за це баба Юстина ладна була покласти руку в вогонь) цей згодом з великого розуму занехаюваний дар саме Провидіння кладе в колиску ще при народженні, і тому людина й здатна, тільки, самозрозуміла річ, за відповідної підготови, а теорія дзеркал Дзиндри, мовляв, найпевніше, і то без якихось особливо виснажливих випробувань, і сприяє цій підготові, розвиваючи притлумлені здібності, — ходити у вічність і без тілесних чи душевних ушкоджень повертатися назад на зразок пророка Іллі, що, як відомо, живцем подався на небо, як то в давнину траплялося частіше простим смертним, і то зовсім не з перепою чи з якоїсь іншої не надто шанобливої оказії, — проте у вирішальну мить людина не відважується ступити в потойбіччя, а це не така вже й складна штука, коли навіть вона, баба Юстина, потрапила це кілька разів здійснити попри те, що спочатку вона так само не наважувалася, як це попервах не наважувався вчинити і Ковжун, хоча те, що на його очах демонстрував Дзиндра, виглядало настільки простим і буденним, аж Онуферко щойно згодом повністю збагнув: таж він уже мандрує там, де, як він ще секунду перед тим ладен був поклястися, ніколи не ступить, і тепер він не відчував жодного страху, оскільки не лише страх, а й усі його тямущі й менш тямущі міркування без сліду щезли від одного погляду на Дзиндрине дзеркало-промінь. Властиво, коли Дзиндра витяг з череска на поясі й показав Ковжунові зі світлого чавуну дзеркальце, яке, якби не вага, радше скидалося на приплющене збоку куряче яйце, що бовталося всередині, як Онуферко його поторкав, а тоді на кількаразове підбадьорення Дзиндри, приклав до вуха, попередньо стріпнувши приплюснуту кульку, Ковжунові майнула думка, чи Дзиндра, бува, не жартує, оскільки Онуферко ще з першої зустрічі запримітив Дзиндрину схильність жартувати там, де, як на Онуферка, воно не конче виглядало доречне, хоча, з другого боку, Дзиндра визначався подекуди аж надмірною делікатністю, і ця, зрештою, не така вже й разюча, як радше дошкульна невідповідність між Дзиндрою, який він, за Онуферком, мав би бути (а хіба це не властивість людського сприймання, що, боронячися від навколишнього вічно змінного хаосу, розтинає дійсність на бодай тимчасово нерозсувні уявлення й поняття, бо кожен дикий наріст, кожен цвяшок, що негадано випинається з такої випаленої розумом плінфи, наближає небуття, і тому й заходить така невідповідність між Дзиндрою, який він мав би бути?) — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”