юрмище

), як на товариську гутірку, підкріплену, самозрозуміла річ, і рідним спотикачем, виготовленим за вітчизняно-таборовим, а, властиво, як уточнював сам Максим, за справжнім маноцівницьким рецептом, що його Максим успадкував В,Д батька, а той від прадідів-запорожців і що ним Максим пригощав особливо покривджених долею земляків, ну й, насамперед, своїх приятелів, а серед них і Тадзя, коли долав його єдиний питущий день на місяць, починати який у товаристві було значно легше, ніж наодинці, — проте коли Тадзьо підійшов до ліхтарної щогли на розі, де випадало повернути до Левка, він зауважив на мосту юрмище людей, як під час страйку чи автомобільної катастрофи, і тоді й не зчувся, як і собі приєднався до розвор. Очевидно, з хвилиною, як Тадзьо ступив на Вашінґтонський міст, він одразу втямив, що авта зупинилися не через страйк чи автокатастрофу, а тому, що над Гудзоном, тримаючи задля рівноваги впоперек довгу залізну палицю, високо в повітрі вибалянсовує Святослав Галунька майже так, як згодом вихилявся Чоботаренко, — тільки без залізної палиці, — уздовж неонової кодоли, що її Безручко розкинув над Римом із викладової залі українського католицького університету, щоб повз баню святого Петра, яка на очах Тадзя запала всередину зм’яклим коренеротом, що його Тадзьо вперше тоді, як галайстра Дармолинських потягла його на морську прогулянку, побачив на пляжі Коні-Айленду, — а тоді підвелася, виструнчившися й поділившися в повітрі на зразок одноклітинних (при тому не зменшившися, а набравши циклопічних розмірів, аж Тадзьо ледве зміг умістити це видиво в свідомості, яка раптом зробилася затісною) на свіжовідреставровані бані Київської Софії, котрі затулили собою половину зоряного неба, кинувши заграву на решту високости (з чого Тадзьо одразу ж здогадався: це тому Київ так тріюмфально унедійснив віками безнастанно прославлюване місто, — хоча в Тадзьовому серці Київ ані трохи не поступався жодному вічному містові в світі — Київ витримав, а невідомо, чи Рим витримав би, якби в ньому триста років просиділи старші браточки, — бож чи не так, за твердженням професора Галамаги, який не раз пригадував Тадзьові, що всі Аларіхи, Одоакри й Теодоріхи були немовлятками супроти російських лещат, у які затисли Україну, — і чи не так пустельні піски поглинали, значно пишнішу за Рим, Ніневію з її терасованими садами, храмами й палацами царя царів з багатомовними народами? — Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”