юно

1. (вживається переважно в поетичній мові) В юному віці, у молодості; за молодості.

2. (заст., поет.) Молодо, по-юнацькому; з властивими молодості енергією, запалом чи зовнішністю.

Приклади вживання

воз­до­я­ють дряп­ли­вих кi­шок, вре-до­нос­них ми­шей, розт­лiн­них жаб… i уся­коє ди­ха­нiє пол­зу­щее i ска­чу­щее, iму­щеє мле­ков­мiс­ти­мия уст­роє-нiя, до­ять їм ток­мо не­чес­ти­вим iз­вiс­ним ху­до­жест­вом; i соб­рав­ши усi сiї мле­ка, ди­явольським оба­янiєм пре-тво­ря­ють оноє у ча­ри i абиє проїзво­дять усе по своєму на­мi­ре­нiю, яко-то: вик­ра­да­ють ссу­щих мла­ден­цiв з ут­роб ма­тер­них i вла­га­ють ув ония або жа­бу, або ми­шу, або єще i ще­ня; по­се­ля­ють враж­ду i роз­дор про­мiж суп­ружнього пре­би­ва­нiя; воз­буж­да­ють лю­бов­ноє прек­ло­не­нiє у юно­шi к дi­вi от ония к оно­му, i про­чеє зло не­удо­бо­ре­ко­моє; а па­че усього, зат­во­ря­ють хля­би не­бес­нiї i восп­ре­ща­ють дож­де­вi оро­ша­ти зем­лю, да по­гиб­неть род чо­ло­вi­чеський. Чи по­нят­но вам те­пе­реч­ки, доб­ро­дiю, вiд­кiль сiя на­пасть пос­ти­же на­шу па­лес­ти­ну, яко не iма­ми нi крап­лi до­щу, да­же i до днесь? — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

Твань — i кроки, як гумовi… Ця любов — не остання, Ти даремно так думаєш”), — пройшов крiзь її територiю, мов татарська орда, — зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам’ятi, з усiх її головних осiдкiв ту живильну, таємничо‑мерехку любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбирує в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування‑цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкривається — в рознятий про‑стiр спогаду: там завмирає дiвчинка серед осiнньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе її, обiцяючи їй дорогу, от з тої дiв‑чинки все й починається, i що б не було потiм з тобою в життi, — воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки вловлюєш у собi почутий тодi нею поклик, — бо всi так званi iдеали юно‑стi — то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget it, вони приносяться ззовнi, тим‑то рiдко хто й потрапляє зберегти їм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi‑пом’ятi лiтами бородатi лiваки‑шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiї з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою, глянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого — в спокої й достатку — життя, i всi, колись киданi у “воронки”, на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкраїнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiв‑ського жирку рученятами й добротливо, по‑хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмiнгдейлiвських пiджакiв, — хай не сниться вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все, щиро кажу, — злуда, омана: тiльки в дитинствi є правда, тiльки ним i варт мiряти своє життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того хлопчика — що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо непiд’ємною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiєю заходу), — значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, — i любов, ледi й джентльмени, справдешня любов — вона завжди зряча на схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене — то завжди: вiзьми мене з моїм дитинством, “Ось сюди, — показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, — тут поворот у двiр, ось цей будинок”, — була глупа нiч, третя ранку абощо, серед порожньої вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, — вiн в’їхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, “Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили”, — в цю мить вiн i навалився на неї, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи загвалтовно, але як сталось, так сталось, “Поїхали до тебе… В майстерню…”, — десь вiн i зараз там є, той двiр, i той балкон, i арка, i зацiлiлий з‑перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку — от тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, — нема в ньому бiльше). — Невідомий автор, “Oksana Polovi Doslidzhennya Z Ukrayinskogo Seksu”

Частина мови: прислівник () |