явка

Та, вир­вав­ши пляш­ку, при­пав до неї, мов п’явка до тіла… Мат­ня не вмів ки­да­ти горілки дру­гим. Чи да­ва­ли чар­ку, він ков­тав її як ка­пельки; чи осьмуш­ку, він за­ли­вав нею гор­ло не од­ди­ха­ючи; чи півквар­ти, квар­ту,- він тяг, по­ки ста­ва­ло ду­ху, а пе­ревівши дух, зно­ву тяг, по­ки ос­та­ва­лась по­рож­ня по­су­ди­на… Уже Луш­ня з Па­цю­ком ки­ну­лись на Мат­ню та і;а-си­лу од­ня­ли, тро­хи пляш­ки не роз­би­ли… Зчи­нив­ся регіт, крик… Сон­це зовсім сіло; на­су­ва­ла на зем­лю ніч, за­ку­та­на в чорні хма­ри, і усе ро­би­ла тем­ним… А во­ни, у темній хаті, як ви­ходці з то­го світу, світять п’яни­ми очи­ма, кри­чать, ре­го­чуться… Забрала Чіпку горілка: кров уда­ри­ла в го­ло­ву, від пе­ку­чої зга­ги одійшло йо­го сер­це. — Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

Це не той сiрий жорстокий клапоть, що як п’явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарiвне, принадне, що одвiку манить стомлену душу, переливається, грає на сонцi як мрiя, як щось невимовне, од чого змiнилася б доля i вище пiднялись би води життя понад берегами. Земля — дар божий, як повiтря, як сонце… Земля для всiх. — Невідомий автор, ” Mikhailo Mikhailovich Kotsiubin”