ясно-блакитний

а звідти пішки у ліс., і так вздовж колії лісом аж до Ірпеня.. Мені треба лише справді червоний і справді зелений., бо тем но- зелена сукня може якнайкраще відтінити темне вино у чарці.. Ну і ще ясно-блакитний для очей., хоч на нього надії мало., іду піща ною дорогою між соснами — але навіть того густозеленого не бачу., все вже виблякло у світлому розмореному бору.. Час від часу оддалік за стовбурами внизу в ущелині між піщаними гор бами прослизає, зітхаючи, зміюка електрички., а в моїй горбі ще нічого нема є.. Там де вологіше — острівці високого іван -чаю.. Але хіба то червоне вино?., якесь розбавлене рожеве., то темніше, то світліше., мабуть там, де джмелі вже все допили.. Далі якісь згарища., обсмалені знизу сосонки., вигоріла земля., і то видно недавно., б о запах не вивітрився, а навпаки — я відчув, що йду на дим., десь недалеко дим.. На галявині лежала величезна сосна., така величезна — що, мабуть, впала від старості. Довкола не було жодної душі.. Сосна лежала якось без кореня, без гілля — лише її слонячий вузлуватий тулуб., головою у молоденьких свіжих сос нах.. і довкола все буяє., а в ній самій — в глибокому закопченому череві щось тліє., і звідти в’ється тонкий білий., майже прозорий димок.. Усе могло бути., чи то хтось щойно може викурював диких бджіл., чи просто лякала величезна темна утроба., яка вже нічого не народить на цей світ., і хтось., а може й вона сама здумала до палити себе.. І щойно підійшов до неї впритул., і нагнувся, щоб зазирнути всередину дупла — як звідти раптом бухнуло полум’я., видк о, я різко сколихнув повітря над нею., якось гойднув хвилю.. Схопив якийсь сук і ним здовбую землю і пригорщами закидую вогняне нутро., заліплюю язики полум’я — вже вечірньою, ледь вологою землею., і так довго — аж поки звідти знов не повився слабенький ди мок., а далі й зовсім пропав.. Вже темніло.. Вима щений і сажею, і землею — ледве вибрів з лісу., він мене викликав аж з Києва., щоб я міг порятувати довкола неї молоді сосонки.. якраз доки сягав її могутній тулуб, повергнутий на землю.. А ма буть в житті нікого й не рятував.. Переходжу залізною кладкою через ріку., знов і знов оглядаюсь на ліс. — Зеров Микола, “Камена”