якось-то

Звісно – якось-то лов­лять… при­ро­зуміли якось, ко­ли, ка­жеш, дер­жать у хаті. – Його, ма­буть, один наш цар тільки й змо­же пійма­ти; а на­шо­му бра­тові-не сікай­ся!-ка­же Грицько. — Білик Іван та Мирний Панас, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”

I наш пан сот­ник по­ве­се­лi­шав тро­хи, що якось-то нi ду­ма­но нi га­да­но та при­ду­мав до ла­ду, та ще й так, що й сам Про­кiп Ри­го­ро­вич Пiст­ряк, ко­но­топський со­тен­ний пи­сар, та й той йо­го за ви­гад­ку зро­ду впер­ше пох­ва­ляє. А Ри­го­ро­вич iде за сот­ни­ком, та своє га­да, та ду­ма: “Се на бi­ду вже йде, ко­ли пан сот­ник та бу­де ро­зум­нi­ший ме­не. — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

Песеред ста­ву уби­то чо­ти­ри па­лi товс­теньких, а уго­рi позв’яза­но вiрьовка­ми та вп’ять якось-то хит­ро та муд­ро пе­реп­лу­ту­ва­но; та у кож­нiй па­лi уго­рi дiр­ка про­дов­ба­на i ту­ди вiрьовка про­су­ну­та… А по став­ку їздять лю­ди у чов­нах, а во­ни не ри­бал­ки, бо в них на чов­нах не сi­тi i не в’яте­рi, а теж вiрьовки… А що на бе­ре­зi, так там-то от­то увесь на­род iз слав­но­го со­тен­но­го мiс­теч­ка Ко­но­то­па iще зiб­равсь, як i сон­це не схо­ди­ло, i мi­сяць не­га­разд зай­шов… От там-то i ма­те­рi, що по­ки­да­ли i ха­ти, i ма­неньких дi­то­чок, i по­ро­ся­ток, i пти­цю, i ко­ро­вок, i по пе­чам не то­пи­ли. От там-то i чо­ло­вi­ки, що по­ки­да­ли до­ма не­ду­жих жi­нок i ско­ти­ну i по­за­бу­ва­ли, що тре­ба у по­ле їха­ти… Усi, усi поз­би­ра­ли­ся ди­ви­ти­ся, яка тут бу­де про­ява… Та чи­ма­ло ж їх тут i бу­ло! — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

– От то­бi хус­точ­ка, що ме­нi по­пiв­на ви­ши­ва­ла та по­да­ру­ва­ла, так от­се пок­ла­ня­юсь нею вам, та от ще аж цi­лi­сiнька ко­па гро­шей, тiльки, будь лас­ка­ва, тiт­ко, не сердься на ме­не i ви­ба­чай, що так з то­бою прий­шло­ся… Се так… теє-то… якось-то не хо­тя­чи… – Як не хо­тя­чи? – аж за­пи­ща­ла, крик­нув­ши, Яв­до­ха, – як не хо­тя­чи? — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”

До­ма­ши­на ят­рiв­ка Хвен­на Зо­зу­ли­ха… не мож­на ме­нi бi­ля її ха­ти йти, так i док­ла­да ме­нi про те по­лот­но, що в неї з ого­ро­да про­па­ло та якось-то опи­ни­лось у ме­не у скри­нi, так во­на ме­не зло­дiй­кою узи­ва i уся­кi док­ла­ди док­ла­да; так чи не мож­на її, пiд­рi­зав­ши, теж з се­ла виг­на­ти? – Та для чо­го не мож­на? — Григорій Квітка-Основ’яненко, “Grygoriy Konotopska Vidma”