взятися

Приклад 1:
— і вона, Наталка, спробує (як не піде, то не піде, але спробувати вона мусить, тим більше, що тепер Богданова доглядатиме дітей, розв’язавши їй руки), спробує взятися до навчання у віці, коли інші кінчають студії, оскільки вона повністю свідома того, що їй доведеться починати з нуля, ну доведеться, нехай, її не лякають труднощі, а, крім того, сам факт, що вона, Наталка, раптом пішла вчитися, нікому не чинить лиха, найменше йому, Богданові, хоч він і дивиться зараз на неї так, ніби вона замордувала людину, але вона, Наталка, нікого не замордувала й не скривдила, просто вона хоче вчитися, дарма що Богданові це бажання з незвички, оскільки досі вона, Наталка, ніколи не висловлювала своїх бажань, і виглядає шкідливою химерою. Однак це не химера, а не шкідлива й поготів, навпаки, з усього цього ще вив’яжеться для всієї родини якийсь хосен, хоч вона, Наталка, й погоджується з Богданом, що студіювати якесь там мистецтво, може, й легше, тільки її, Наталку, тягне саме на медицину, а не на мистецтво, в котрому вона нічого не тямить і котре її ані скілечки не хвилює, її тягне виключно на медицину, і вона кожною клітиною чує: це її покликання — лікувати людей, допомагати іншим, бабратися, як Богдан каже, в кишках, крові й екскрементах, що, до речі, її, Наталку, ані трохи не разить і не лякає, як не лякає й та обставина, що їй, Наталці, доведеться довгенько поповчитися, заки вона скінчить коледж, університет і медичну практику.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
I є ще Алекс, пiдстаркуватий сербський поет, що роками валасається по свiтi, перебираючись з унiверситету в унiверситет, про себе вiн з гiднiстю каже: “Я — югослав”, начебто в такий спосiб, як Божим словом, скасовує вiйну i все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову — “От коли я був у Японiї…,” “Коли я виступав на конференцiї в Прадо, i кардинал був запрошений…,” “Коли я жив у Лондонi, в околицi, менi там надали цiлу вiллу…” — до смiшного нагадує похваляння колишнiх “виїздних” совкiв перед заздро пригнiченою аудиторiєю свiдомих того, що самим їм повiк‑вiку “туди” не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як i взагалi нiчого збоку не бачить i не чує, цiлковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузiастичним панегiриком самому собi, — своїм книжкам, перекладеним англiйською, iспанською, китайською, альфа‑центаврiвською, своїм iнтерв’ю й публiкацiям у таких‑то виданнях пiд таким‑то роком, тим, скiльки йому платить за сторiнку “TheаWorld” i скiльки обiцяє платити “NewаYorker”, — цей монолог у ньому, вiдай, не припиняється нi на мить i вiд часу до часу сягає точки, на якiй виникає потреба в парi вух, — тодi Алекс телефонує, i заїздить по неї своєю “Тойотою” (щоразу незмiнно згадуючи, що вдома, в Бєлградi, мав “Мерседес”), i вони їдуть куди‑небудь на дрiнка, два слов’янськi поети в чужiй країнi, ая, i нехай житом‑пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навiки од Атлантики до Пасiфiку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто вiн захоплений власним усним життєписом, щоб як слiд до неї взятися, але вiршi його, котрих наволiк їй скiльки стало рук, у тому числi в китайських перекладах, таки небездарнi, — здебiльшого, правда, все ж “снепшоти”, подорожнi замальовки, снiданок туриста, проте сливе в кожному сюд‑туд та й проблимне живий рядок, i вже нiби, глядь, i цiлий вiрш стулився докупи: рiдкувато, але iскрить, i одного вечора вона питається в Алекса, а як же вiн дає собi раду з мовою, — роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не вiдчуває обмiлiння запасiв, — i вперше бачить на його обличчi понуро навовкулачений вираз: є таке дiло, визнає неохоче, нiби змушений звiрятися зi старанно укритого фiзичного ганджу, — тим‑то й згодився на працю в емiграцiйнiй газетi, — ага, це приблизно так, якби вона пiдрядилась поправляти мову в нью‑йоркськiй “Свободi”: Дня f1‑го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба i землi вiдiйшла у Всесвiт (у Всесвiт!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”