визивно

Приклад 1:
Звісно, нетямуща від старощів голова Оксани Пилипівни була ані аж такою старою, ані аж такою нетямущою, аби не помітити, про що йшлося Іванові, який сокотав біля Ірини не гірше від Миколи Чукикала чи від бідолашного Мируги, котрого їй, Оксані Пилипівні, щоразу, коли вона бачила, як він дивиться на Ірину, ставало невимовно шкода, і це тим більше, що вона, Оксана Пилипівна, на підставі порівняльних гороскопових таблиць знала, дарма що у випадку Ірини й Мируги її знання ні до чого не провадило, знала, що Ірина тільки з Миругою й може зазнати щастя та втішатися довголіттям, про що Ірина не хотіла й чути, а вона, Оксана Пилипівна, зі своїми знаннями нікому в порадниці силоміць не пхалася, так само, як того вечора вона ніколи не наблизилася б до визивно-заголосної Ірини, в якій, звісно, лише вигравала молода кров, спонукуючи дівулю виписувати собачі кола, привабливі лише для закоханих у неї молодиків, до яких вона, Оксана Пилипівна, не належала, — зрештою, вона, Оксана Пилипівна, справді не відчувала жодного бажання заводити з Іриною якісь балачки, якби її, Оксану Пилипівну, ненароком не впекла закатегорична й закриклива Іринина заувага про цілковиту безглуздість, ба навіть безвідповідальність заглядань у майбутнє, зокрема ж Іринине вже й зовсім нестерпне витуплювання про її, Оксани Пилипівни, кришталеву кулю, — заувага й витуплювання, що їх вона, Оксана Пилипівна, не могла далі толерувати, бо чого це мала перша-ліпша розпашіла від флірту самичка товктися на її, Оксани Пилипівни, гідності? — хоча вона, Оксана Пилипівна, чудово розуміла, що і недоречна заувага, і всі Іринині витуплювання спричинені не злісним прагненням особисто їй, Оксані Пилипівні, дошкулити, а запамороченням від зайвих соків, коли молода людина просто не тямить, що в неї злітає з язика, особливо коли це стосується не її особисто, а інших, бож усвідомлення, що не навколо неї єдиної обертається світ, приходить значно пізніше, якщо воно взагалі приходить, оскільки в декого запаморочення триває й до смерти, — запаморочення від надмірної уваги, пожадливих поглядів і компліментів, ну й, очевидна річ, від п’янкого почуття влади (а кого ж не затуманить ця найпідступніша з людських спокус панувати, та й ще таким легким коштом, над собі подібними?)
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Ледi й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тiлом — це почуття, знайоме хiба ГУЛАГiвським в’язням: вечорами у ваннi я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совинi окуляри, тi самi, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досi такi незмiнно кулясто‑пружнi, визивно насторченi пипками врiзнобiч (“Это ж надо, — казав колись, нестак i давно, один недоукраїнiзований мною мужчина, — наверно, четвертый размер, а как держится! “): цiєї осенi вони вперше охляли, недвозначно посунулися долi, наводячи на гадку про перестояне сире тiсто, i взялись якимись вiдворо‑тними плямками, схожими на пiгментнi, а вершечки що‑далi, то бiльше нагадують потемнiлу шкiрку зморщеного персика, — той чоловiк був з тих, хто взагалi кепсько уявляє, що робити з жiночими грудьми, окрiм хiба як ущипнути крiзь одежу, але справа, звiсно, не в ньому, — це було гарне тiло, здорове, розумне й життєрадiсне, i, слiд вiддати йому належне, воно збiса довго трималось, тiльки з тим чоловiком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скiмлило якимись хронiчними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, “ослаблення iмунiтету”, казали лiкарi, а я виборсувалася з по‑стелi, заклеювала висипки пластирем i, палена гарячкою, летiла на вокзал, поїзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крiзь нiч у мiсто, звiдки мовчав той чоловiк, розгепавши на друзки свою дорогоцiнну машину, в нiч аварiї менi приснилося, начеб йому її вкрали, i вiршi, несвiдомi яви, але, своїм звичаєм, сновидно‑видющi, напливали, як у туманi крайобраз за вiкном: “Тодi ще мав упасти снiг.
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”

Приклад 3:
— рішуче заявив Іван Семенович і, спокійно й визивно в Звірятина вдивляючись, процідив: — Я сьогодні до опери йду. III Перше, що, взявши квитка, спало на думку Іванові Семеновичу, це розірвати цього рожевого папірця, вийти геть на завіяні снігом безлюдні вулиці й знову стати звичайним, спокійним і рівним, — коли ясно тобі все й зрозуміло, — яким і був він до цього безглуздя!
— Тютюнник Григорій, “Вир”