Приклад 1:
), особливо потерпали за скривджену Бондаренчиху, хоча вона сама, яка нібито мала найбільше право виливати жалі на сиву голову розгуляного чоловіка, з котрим прожила ціле життя, ніколи його не осуджувала, ба більше (заки пішла в мандри, одбігши даху над головою, сяких-таких статків, рідних і знайомих), всіляко піклувалася (мірою того, як це їй дозволяла молода, трохи ревнива, — щоправда, цю ревність спричинював не зовнішній вигляд, — який уже там зовнішній вигляд лишився в занедбаної Бондаренчихи, — а щось унутрішнє, чого й сама розвідка не розуміла, хоч то її постійно дратувало, — Бондаренчишина заступниця, котра ніяк не могла втямити, що стара хоче, плутаючися в її клопітному житті), піклувалася тими вічно сопливими, налитими рожевощоким здоров’ям близнюками, наче то були навіть не власні діти, а онуки, перед якими тануло бабине серце, не лишаючи й закамарка на докори (а втім, Бондаренчиха й не належала до тих, що докоряють) супроти колишнього вірного напарника життя, котрий, хоч і втішився попервах, мовляв, стара, дякувати Богові, не має до нього жодних претенсій, але одночасно (і то з часом дедалі настирливіше, чого, здавалося б, аж ніяк не мусіло б бути) чувся в її присутності не стільки винним, як покривдженим (бо хіба то, врешті-решт, не завинила сама Бондаренчиха, що він на схилі віку вподобав молодичку? ), що стара так легко, а, головне, аж до безсердечности безсловесно (аби вона його кляла, йому одразу полегшало б), пережила його зраду, яка мусіла б її зломити.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”
Приклад 2:
— Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi, — каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповiдання, починає виливати свої селянськi болi й радостi. — Ну, а як же дiд Зiдул?
— Микола Хвильовий, “Сині етюди”
