Словник Української Мови
Буква
1. Який належить до весни, властивий весні, характерний для неї.
2. Який відбувається, з’являється, діє тощо весною.
3. Який нагадує собою весну за своїми ознаками (свіжістю, теплотою, молодістю, життєрадісністю).
4. Призначений для використання весною, носіння весною.
Приклад 1:
Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі.
— Українка Леся, “Лісова пісня”
Приклад 2:
Чорну сорочку залишаю на собі; — сорочку білу в чорні смуги «Emilio Perucci», з метели ком — Сулейманові Давидовичу Пишнеру, президентові банку «Фінанси і добробут»; — костюм від Giorgio Armani, за винятком штанів, — творчому об’єднанню «Гоп-стоп-шоп», Львів — Жовква; — джинсові сорочки, куртки, комбінезони, носовички і штани «Bonanza» — рок-групам «Доктор Тагабат», «Станція Психів» і «Срав пес»; — плащ зимово-весняний «Luigi Lazzari» — Максимілія- нові Погуляйському (Максові), мистцеві; — краватки різнокольорові «Mauricio Lupo», 4-7 шт. : молодим і наймолодшим поетам, художникам та акторам, що збираються в кав’ярні «Під Жабою», за винятком однієї, котру прошу передати до Музею совкового андеґраунду, якщо такий музей буде створено; — черевиків, мештів, як і шкарпеток, не заповідаю нікому, бо надто зношені; — запальничку, попільничку, авторучку, мантачку, кан- тичку та інші дрібнички — Джеррі Ф. Янечку (США), філологові з великої букви, тобто Філологові; — валізу зі шкіри крокодилячого замінника, подаровану мені у Празі, здається, президентом Чеської республіки, — моєму близькому товаришеві Йосипові Француватому (Францові Йосифу), диригентові церковного хору, балет мейстерові вар’єте «Чорна киця»; — диктофон «Nitech» разом зі слухавками і вічними батарейками «Philips» — Службі Безпеки України; — газовий балончик «SG-gas» з невикористаним зарядом — барменові Зенику (Остапові), кав’ярня «Під Мухою».
— Андрухович Юрій, “Перверзія”
Приклад 3:
Ще й землю розкислу, безживно‑руду Пiстрява трава не замшила, Ще вiтер весняний чаїться, як миш, Пiд вiттям, насторченим в мiтли, — А ти вже зiтхаєш, а ти вже дрижиш Клейким ряботинням на свiтлi! Навспинячки тягнешся, бiдне дитя, З усiх своїх сокiв i нервiв — Аж чути, здається, як млосно хрустять Сустави, за зиму завмерлi…,” — спершу був цей вiрш, також недописаний — а слабо було дописати, до кiнця додумати — слабо?
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”