верховинець

Приклад 1:
— з переляку й унутрішнього зледачіння відбігло свого призначення, склавши лапки, як крілик перед удавом, а що вона, Діяна, не схотіла бути кріликом, — а це він, Тарас, далебі, зрозуміє, бож він сам не погодився на долю загіпнотизованого злом байбачка, — то вона, Діяна, й перетворила оцю свою посілість, раніше здавану в оренду, на сад чи силове коло або, якщо таке означення йому, Тарасові, більше до вподоби, просто на дбайливо уряджений шматок землі, на вході до якого перед грубезною брамою з заокруглених яблукоподібних літер, досить густо переплетених золоченими стеблинами й листками, що служили ніби підпорами-ночовками для слів, Діяна Рибачук зупинила авто, випускаючи Тараса й Анатолія, щоб вони допомогли відчинити навстіж важкі ворота, два, як пояснила Діяна Рибачук своїм ретельним допомагальникам, відлиті в бронзі сонети одного її знайомого, ніби не сповна розуму, а насправді далеко видющішого, ніж інші, визнані й уславлені, нині покійного поета на ім’я Кирило Верховинець, який за життя не надрукував жодного рядка, тримаючися засади, що поезію треба поширювати з уст до уст, інакше слово, замість бути живим вогнем, щоразу очищуваним людським віддихом, трухне, перетворюючися на відпадки, а, мовляв, тарганити на власних плечах, як це тепер ушановувані й упремійовувані сараки ціле життя навипередки вправляються, мішок з риб’ячих кістяків, каменюк, обсмоктаних курячих ніжок, смітників чи вбиралень, він, Верховинець, не збирається, внаслідок чого з поетової спадщини, може, тільки й залишилися оці два сонети, котрі вона, Діяна, запам’ятала тому (нема ради, кожен відбирає з життя тільки те, що визріло в ньому самому й відкрилося бджолиному хоботкові для запилення), що вони вичерпно, хоч і в зовсім іншій площині (коли їй, Діяні, Верховинець проказав ці поезії, а тоді на її прохання ще кілька разів повторив їх, вона, Діяна, відчула те, що напевне відчував гаруспекс, відчитуючи з печінки майбутнє, дарма що їй, Діяні, за печінку правили оці два сонети, що…), попри їхню незрозумілість, або, може, саме завдяки їй, у закодованому вигляді передавали сутність її, Діяниної, садиби, наче вони живилися тією самою силовою жилою, на якій тримається вся її, Діянина, посілість, байдуже, що сам надто скромний, задивлений в осяйні видива Верховинець напевне вжахнувся б, побачивши, що його сонети служать воротами до її, Діяниного, саду, хоча він і піддав їй цю, звісно, дещо переінакшену думку, свого часу змальовуючи їй, Діяні, яка трохи, аби надмірною увагою не сполохати неприкаяного поета, опікувалася Верховинцем, який їй усе це оповідав, — як йому ввижається храм майбутнього усього людства, де на царські врата відбиратимуть два сонети найуславленіших поетів, що з хвилиною, як їхні поезії віділлють у бронзі, ставали б безіменними, — найвища шана, яка тільки може випасти на долю поета, цим замкнувши коло, оскільки поезія, вийшовши з анонімности й пробігши проміжну стадію уособлення, мала б повертатися до найвищого свого завершення, знову до безіменного, першого й останнього щабля людського духа, в ущільненому вигляді оприсутнюваного в поезії, що її вона, Діяна, доти порівняно байдужа до віршів, та ще й мало зрозумілих, тоді вперше з незвичайною інтенсивністю вичула в тих двох сонетах Верховинця, які вона не тільки запам’ятала (попри те, що вона їх і не старалася запам’ятати, просто вони якось самі заволоділи її пам’яттю), а й на згадку про поета, котрий напевно гостро запротестував би проти такої шани, яка видалася б йому блюзнірством, близьким до ідолопоклонства, відлила в бронзі, аби ці сонети, не виключене, єдиний слід Верховинцевого існування, покищо, за браком храму майбутнього, послужили брамою до її, Діяниної садиби, на вході до якої він, Тарас, відчув удар у соняшне сплетіння. Властиво, це був навіть не удар, а сильний, подріблений на тоненькі пругкі цівки різної довжини, дотик чогось, чого він, Тарас, наче давно очікував, і однак воно застукало його зненацька, бо коли він, Тарас, угледів перед собою мосяжну браму з кованих бадилин і густо впелюсткованих літер, що творили окремі цілком зрозумілі слова, як, приміром, «піти», «нехворощ», «сіті», «видовжити», «яблуко», «світати», «ялівець», «пемза», попри те, що він, Тарас, навіть удруге пробігши очима зображене, не схопив сенсу, що все те бодай приблизно мало б означати, — його опав неспокій, подібний до удару, й навіть не передчуття, а майже цілковита певність, що він, Тарас, переступає поріг, де його очікує випробування, до якого він ще не готовий, дарма що він не уявляв, ні чого воно його так бентежить, ні взагалі що то за випробування, яке, властиво, почалося ще перед вечерею в середущій кам’яниці — на одній із вісімок-доріжок, освітлюваних знизу огіркоподібними ліхтариками серед підгирених кущів, коли, йдучи разом з Анатолієм слідом за тіткою, що запропонувала їм трохи оглянути садибу, він, Тарас, спіткнувшися на рівному, втелющився в місяцеподібну заглибину з водою, мало не поламавши ніг і до сідниць замочивши штани, які разом із плавками довелося скинути й повісити на бальконі сушитися, аби не заляпати паркету й не попсувати м’яких, обтягнених блакитним дамастом, стільців, а самому, на тітчину наполегливу спонуку, завинутися від пояса до щиколотків волохатим купальним рушником, хоча він, Тарас, і пробував відмовитися від спільної вечері, й сідати за стіл, де це випробування щойно ввібралося в колодочки, бож він, Тарас, пильнуючи, аби з нього від наглого поруху не сповз рушник, саме існування якого порушувало його, Тарасову, рівновагу, з огляду на невідповідність свого виряду у цьому надто пишному сальоні, дарма що тітка казала, аби він, Тарас, почував себе, як дома, — так старався, якомога невимушено триматися, що від цього зусилля ненароком відірвав вушко від розмальованої пастушками в кринолінах чашки й, відрухово ловлячи пошкоджене горня, аби воно не гримнуло на підлогу, наче йому з ребер від несподіваного вихиляння висмикнулося кілька зайвих рук, які досі в сплесканому вигляді таїлися під пахвами й тепер діяли на власний розсуд, змахнув зі столу тістечка у виплетеному з роззолоченої порцеляни триніжковому кошику, незчисленні кусники котрого вкрили паркет і блакитний килим, наче він, Тарас, розбив не кошик, а порцелянову колону, а коли він, Тарас, — що кожен так само вчинив би на його місці, — рвонувся підбирати уламки дорогоцінної порцеляни, забувши про рушник, — той, — як це завжди стається в подібних випадках, — не забарився впасти зі стегон та ще й добряче відлетіти набік, бож він, Тарас, поспішаючи й тієї миті цілковито забувши, що його плавки й штани сушаться на бальконі, копнув щось, що плуталося під ногами, не усвідомивши, що то і є охоронний рушник, — до чого, звісно, приклав пальців нечистий, аби він, Тарас, посвітив перед тіткою голим тілом, заки аж у протилежному кутку вхопив кляту фантину, яка заїхала туди по навощеному паркеті, й завинув свій сором, палаючи від збентеження й досади, внаслідок чого в ньому тоді вперше й попливли в грядах ті тремтливі нитки, котрим він тоді, самозрозуміла річ, не надав жодного значення, оскільки йому на деякий час цілковито притлумили кебету і уламки потрощеної порцеляни, і його, Тарасове, безштанне пописування перед тіткою, яке мало не коштувало життя Анатолієві від стримуваного реготу, що від нього Білика ще кілька днів судомило, і те, що тітка, замість розсердитися, наблизилася до нього, Тараса й, хутко провівши долонею по його щоці, як голублять малих дітей, сказала, щоб він не турбувався заподіяною шкодою, бо, мовляв, і чашку, і навіть кусники кошика з допомогою так званого скляного клею може стулити докупи, адже вона, Діяна, серед багато чого іншого, вміє реставрувати не лише картини, а й скло та порцеляну, але навіть якби їй цього не схотілося робити, то він, Тарас, нехай однак не турбується з тієї простої причини, що вона, Діяна, пригощала його на одному з найкращих зразків своєї колекції німфенбурзької порцеляни, не щоб похизуватися скоробагатьківськими скарбами, а щоб подарувати йому, своєму небожеві, кусник світлої енергії, бож усі вживані, не кажучи вже про по-мистецьки оформлені, особливо унікальні, речі — це резервуари сили, видовжені в часі, оскільки вартість якоїсь речі визначають не зовнішні випадкові ознаки, а вміщувані в ній силові заряди, отож людина, дотикаючися до таких речей, якщо вона не остання довбня, мимоволі заряд жується цими силами (це стосується як творів мистецтва, так і об’єктів культу), і той факт, що він, Тарас, ненароком відламав досить міцне, дарма що тендітне на вигляд, вушко від чашки, та ще й розхокав на друзки порцеляновий кошик, означає: сила, що містилася у цій порцеляні, розписаній рукою майстра, не частково, а повністю перейшла на нього, Тараса (причина, чому деякі народи плекають звичай на щастя бити тарілки, цим способом видобуваючи силу з речей, аби з її допомогою легше слравуватися в світі, — рівно ж, як ніхто з тямущих людей ніколи не склеюватиме докупи розбитого, — з надбитим інакше, — бож це те саме, що мерця видавати за живого, тому що розбита річ, хоч і як досконало відреставрована, це тільки порожня оболонка, привид), але, мовляв, при тому дуже важливо, аби той, хто виштовхує чи допомагає виштовхувати силу з речей на іншого, всією істотою бажав би тій людині добра, як це вона, Діяна, бажає Тарасові, а не шкодував би за нехай і якими коштовними черепками, інакше вивільнена сила, замість слугувати чоловікові, обернеться на зло, що чинитиме йому, Тарасові, безнастанні прикрощі, ба навіть може накликати на нього ґвалтовну смерть, — слова чи радше — навіть не слова, а, як колись видобуті з землі лід час оранки, на яку вряди- годи посилали вихованців дитбудинку, м’які ящіркові яєчка всередині слів, у яких раптом спалахнув, — він, Тарас, і справді спочатку побачив, як блискавку, а тоді щойно вирізнив вухом, — звук далекої очеретяної сопілки, що на мить розгорнув на весь мозок, а тоді квапливо, ніби сполоханий Тарасовим унутрішнім опором, забрав у вузлик — гай, джерело, наяд і фавнів, — слова, а особливо той короткий, непередбачений дотик тітчиної долоні до його, Тарасової, щоки, який попервах ще дужче збентежив його, бо так до нього ніхто з дорослих не дотикався, ані не казав тих вочевидь щирих, хоч і досить незвичних, ніби казаних малій дитині, слів, — котрі після кількамісячної перерви, конечної для остаточного відновлення рівноваги, дещо переміщеної, як вода в ванні, на один бік розбиттям порцеляни й прогулюванням голим перед тіткою, що кілька разів дзвонила, запрошуючи небожа до себе, чи самого, чи зі знайомими, — врешті-решт і спонукали його, Тараса, податися на костюмовану забаву Діяни Рибачук.
— Андієвська Емма, “Роман про людське призначення”

Приклад 2:
Рубчакова Катерина Костек Франц – 68, 193, 198, 216, 239, 396 Костельський – 256 Костецький Платон – 75, 286 Костик Євгенія – 451, 456 Костів (Верховинець) Василь – 37, 114, 118, 339, 386, 495, 502 Костомаров Микола – 16, 100, 138, 310, 378, 523, 524 Костур – 114 Котляревський Іван – 15, 16, 17, 25, 29, 48, 59, 62, 65, 71, 162, 163, 168, 171, 183–186, 188, 189, 191, 207, 213, 214, 235, 236, 246, 270, 280, 331, 333, 370, 374, 377, 381, 493, 495, 509, 523, 524, 529, 536 Котляров П. – 523 Кохан – 352 Коханенки (Євген і Климентина) – 386 Коханенко Євген – 130 Ñïèñ ³ìåí/ 559 Коханова Климентина – 352 Коцебу (Kotzebue) Август Фрідріх Фердинанд – 30, 60, 87, 138, 166, 214, 246, 281, 528, 536 Коцовський Володимир – 32, 36, 100, 111, 114, 126, 290, 291, 310, 345, 358 Коцюба Михайло – 109, 163, 168, 326 Кравченко Уляна – 363 Кравчуківна Ванда (Сеник-Петрови- чева) – 114, 540 Кравчуківна Філомена див.
— Невідомий автор