вапняк

Приклад 1:
Його побудували серед парків і садів, на високій терасі зі світлого піщаника (як контрастний матеріал вико ристано також чорний вапняк) Кір II, Камбіз і Дарій 1. Крім кам’яної платформи, що її хтось колись навіщось назвав «Троном Соломона», до нього входили також цитадель, масивні стіни якої прикрашено вежами, «палац аудієнцій», який мав плоску покрівлю, підтримувану подвійною колонадою у вигляді портика, й схожий на нього «гіалац-резиденція».
— Невідомий автор

Приклад 2:
Мов легкий очеретяний поплавок, головою у глибину, а чобітьми у небо, Петро злетів над Хабіджою, і щоб не відлетіти на зорі геть, зробив на Куріпоччиному крупі стійку і якусь мить так на руках і стояв… Куріпочку ж мордою уперед повело-понесло в берег і, не давши йому отямитись, вижбурнуло на вапняк під ліщину. Хоча сталося все раптово, Куріпочка, вилітаючи із води, встиг, аби не поламати, підігнути під живіт ноги.
— Куліш Микола, “Мина Мазайло”

Приклад 3:
— побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою: воно падає стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро‑червону дорiжку, i хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених сталево‑синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiється чiт‑ко окреслений острiвець жару, i вже напливає звiдусю‑ди морська мла, i лiтак входить у нiч, за яку годину протинаючи її з кiнця в кiнець, i от уже знову сiрiє в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, — ти почуєш, як дихає планета — мов немовляче тiм’ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у мить народження або смертi, — i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! — вирвешся з глухого тунелю, що ним, по‑дурному затявшись, прешся назустрiч своїй лiкарнi‑тюрмi‑лоботомiї (якого хрiна, що ви всi собi дозволяєте, хлопцi, чи розпач — не завелика розкiш для українцiв, уперше в цьому столiттi все‑таки надiлених реальним шансом на повноту життя?…), ти напишеш свої найкращi картини, i слава — справжня слава, та, якої жоден українець iще не мав, хiба Архипенко, — виведе тебе — першого з‑помiж нас — пiд слiпучий прожектор iсторiї, ти‑бо вартий бiльше, нiж їхнiй Шемякiн чи хочби й Нєiзвєстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти слiпаєш ночами в своїй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична нацiональна безвихiдь — сил нема терпiти!
— Забужко Оксана, “Польові дослідження з українського сексу”